Симона накинула на плечі халат і наблизилася до вікна, де перші відблиски зорі з'явилися над дахами — небо сяяло чистотою й абсолютною прозорістю. Її погляд слизнув фасадами будинків, кронами голих дерев, мокрим асфальтом, а потім перейшов на підвіконня до дивної квітки з товстою м'ясистою основою і з декількома великими листками зверху. Рослина мала безглуздий та навіть комічний вигляд. Найбільше вона нагадувала величезний ребруватий огірок, насаджений на палицю. Проте Симона в ній душі не чула.

Вона знайшла квітку у дворі біля сміттєвих баків і, забравши її додому, щоранку поливала з маленької лійки. В такі миті вона відчувала себе дитиною, яка отримала у подарунок довгоочікуване цуценя і ні за що у світі не погодилася б з ним розлучитися. Колись у дитинстві в неї справді був собака. Песика звали Арчі. Одного разу він вискочив на дорогу і його збила автівка. Після цього Симона заприсяглася більше ніколи не заводити тварин, але квітка — зовсім інша справа. Її присутність незбагненним чином підіймала настрій та на цілий день заряджала енергією.

Попри ранню годину, на вулиці поступово починався рух. Місто повільно оживало: за вікнами все частіше лунав гуркіт автомобілів, гороб'ячі зграйки галасливо перепурхували з дерева на дерево, чулося гавкотіння собак. Симона попрямувала до ванної кімнати, де ввімкнула гарячу воду, гарячу настільки, наскільки могла витримати, і, ставши під душ, з насолодою заплющила очі.

В одну мить невеличке приміщення наповнилося густою важкою парою, а всі спогади про нічні жахіття повністю зникли. Невпевненість і тривога поступилися місцем внутрішньому спокою. Нарешті вона закрутила кран, зняла з вішака рушник і ретельно витерла ним волосся. У гардеробній вже було приготовлено джинси, светр та шкіряну куртку коралового кольору на блискавці. Вбрання доповнили масивні сережки з етнічним малюнком. Залишалося зібрати на столі ескізи, над якими вона працювала останні декілька тижнів, і скласти їх у теку. Після цього Симона покинула оселю та спустилася ліфтом у вестибюль, де її привітною усмішкою зустрів консьєрж на ім'я Карл.

Чоловікові було близько шістдесяти, колись він служив у поліції. Після автомобільної аварії, в якій загинула його дружина, Карл отримав інвалідність та пішов у відставку. Але це не змусило його сидіти вдома, і вже багато років він працював консьєржем.

— Доброго ранку, юна леді! — привітав він Симону, кивнувши головою.

— Вітаю, Карле! Як поживаєте?

— Дякую, що спитали. Скрипимо потроху.

— Ну, ну! Не перебільшуйте. Ви в чудовій формі, — Симона пройшла холом і наблизилася до дверей, що вели на вулицю.