Вуж тягнеться до мене язиком.

— Насилля, жах, містерія... Вічне захоплення, долучайся.

Я відводжу очі від малюнка й повертаю голову до Поля. Він розглядає мене зі своєю пустотливою усмішечкою, яка видавалася мені досить бентежною ще зі студентських часів; але я любив його спокійний голос, його ідеальну дикцію. Нині йому трохи за шістдесят, і йому важко згадати мене. Звичайно, минуло вже скільки там часу, та все ж молодий чоловік, якому сьогодні двадцять вісім років, не дуже відрізняється від студента коледжу, яким я був тоді: такий самий на зріст, такий самий шатен із короткою зачіскою, такі самі маленькі карі очі... Можливо, трохи більше жирку.

— Особисто мене ніколи не приваблювало все те, що має риси насильства, — так я йому й кажу.

Він скептично здіймає підборіддя, а потім сідає перед моїм столом.

— В усякому разі підлітки шаліють від цього. Ти знаєш, що це один із додаткових курсів, який справно працює?

— Це мене дивує. Зазвичай курси з літератури ніколи не були популярними.

— Однак «Фантастична література» — зовсім інше! Вона притягує! Сам ти десять років тому теж її слухав, незважаючи на свою показну незацікавленість.

— Ні, — терпляче виправляю. — Ні, це був курс із дев’ятнадцятого сторіччя, що ти тоді читав.

— Хіба?.. Ах, і правда...

Та я йому про це вже казав нещодавно, коли зайшов у відділ. Я починаю розуміти, чому він змушений пере­рвати викладання. Пенсія вже певно близько. Та й деякі прикмети не брешуть, а брати лікарняний посеред триместру є напевне одним із них, особливо, якщо немає ніякої справжньої хвороби...

Він копирсається кілька хвилин у своїх паперах. Я стою біля нього і роззираюся. Відділ майже порожній. Тільки одна викладачка сидить за столом у кінці кімнати. Досить молода жінка, вона точно тут не працювала, коли я був студентом. Треба бачити її сконцентроване обличчя, схилене над листком, вона, напевне, править особливо складну роботу. За кілька днів у мене буде такий самий вираз.

Поль усе ще копирсається в паперах і щось нерозбірливо бурмоче. Я користуюся цим, щоб і далі вивчати малюнок, причеплений до нижньої полиці на його столі. Це щось на зразок скупчення різних шматків металу, звідки вислизає вуж, який — а зображено реально — спрямовує свого роздвоєного язика на глядача. Я не вперше бачу подібні ілюстрації на столі свого колишнього викладача. Ще коли він мене навчав, то вже захоплювався незвичними малюнками. Однак цей мене особливо заінтригував.

Поль нарешті задоволено вигукує й простягає мені листок:

— Це список літератури на сесію.