Я повертаюся до Поля. Незважаючи на усмішку, смуток пропливає в його очах.

— Потроху старі йдуть...

Я почуваюся некомфортно й тому повертаю голову до малюнка на полиці. Поль перехоплює мій погляд.

— Гарний малюнок, еге ж? Я скопіював його з книжки, у якій саме і йдеться про фантастику.

— Справді, досить незвично. Вуж, що вислизає з купи ланцюгів...

Він дивується. Вуж? Слухай, а це ідея. Він завжди думав, що то змія, але чому б і не вуж? Він ближче підходить до малюнка й прижмурює стомлені очі.

— А щодо ланцюгів... Залізяччя, так, але де в біса ти бачиш ланцюги?

Я знову роздивляюся малюнок. Справді, це не так очевидно. Я знизую плечима, втративши інтерес до малюнка, й простягаю Полю руку:

— Гаразд! Іду до батьків! Відчуваю, що сьогодні мене вітатимуть!

* * *

Як і очікувалося, мої батько й мати приготували для мене королівську вечерю. Вони уважно ставляться до власного харчування, але цього вечора забули навіть про підрахунок калорій. Я завжди захоплювався тим, яку увагу вони приділяють власному здоров’ю, я ж переважно бачу життя як послідовність спокус, яких треба спробувати. А результати очевидні: мій батько, якому п’ятдесят два роки, худіший від мене, а моя сорокадев’ятирічна мати точно могла б спокусити багатьох із моїх друзів.

За вечерею, коли я пояснюю їм мій курс, на них чекає сюрприз: вони викладають це в коледжі?

— А чому ні? Це такий же літературний жанр, як і будь-який інший...

Я стаю на його захист: а чи не була в мене самого така сама реакція, коли мені пояснювали мій курс?

— Але ж ти нічого з того не знаєш, Етьєне, — зауважила моя мати, щоб тільки наполягти на своєму. — Ти ж нічого з того не читав.