Я читаю назви: «Портрет Доріана Грея» Оскара Вайлда, «Срєдні Ваштар» Сакі, «Падіння дому Ашерів» По, а ще «Сяйво» Стефена Кінґа.

— Сакі й По — новели, — пояснює Поль. — Я їм даю копії. Два інших — романи, які вони повинні купити. До речі, вони вже прочитали Вайлда й закінчили працювати над ним. Ми почали Сакі. Ти вже читав щось із цього?

Я зізнаюся, що ні. Треба сказати, що в університеті, у відділі літературних студій, фантастику не дуже шанували, її часто зводили до простої споживацької літератури, яку ми зволили вивчати з явною поблажливістю. Імена По й Вайлда іноді зривалися з вуст деяких професорів, на відміну від імені Сакі, яке мені абсолютно нічого не говорило. Щодо Стефена Кінґа, то університетські швидше б дали відтяти собі руку, ніж тримати примірник цього «паралітератора». Та я не в тій ситуації, щоб іронізувати. Сам я завжди вважав такий жанр оповідок мало достойним якоїсь уваги. Упередженість інтелектуала? А це я перевірю впродовж наступних тижнів...

І знов я відчуваю цю суміш хвилювання й розчарування, якій піддався кілька днів тому. Хвилювання від усвідомлення, що я, нарешті, викладатиму в коледжі. Навантаження не повне — три групи замість чотирьох, та це все ж неабиякий початок у новому коледжі. Звичайно, те, що я тут колись навчався, було перевагою, але я сподіваюсь, що добре пройшов співбесіду. Після двох років роботи в старшій школі (два роки пекла! До речі, я навіть не зміг закінчити другий...) я був у захваті від ідеї викладати літературу, а не умовний нахил давно минулого часу.

Проте й трохи розчарувався, коли дізнався, що викладатиму курс фантастичної літератури. Мало того, що я ніколи нічого не читав із цього жанру, так ще й бачив усього три-чотири фільми жахів за все життя, до того ж поганих. Це мені нагадало моє дитинство, коли батьки тримали мене якнайдалі від читання всього темного й кривавого... Ну, частину мого дитинства, бо мої спогади починаються з дев’ятирічного віку. Дивно, та нічого не можу згадати з того, що трапилося до цього не такого й раннього віку... Тож мої батько й мати надзвичайно прискіпливо обирали книжки, які мали потрапити мені до рук, і забирали все, що мало хоч найменший натяк на насилля та смерть. Цей жорсткий контроль тривав до чотирнадцяти чи п’ятнадцяти років, що було перегином. Однак їхні зусилля дали результат — відтоді я зовсім не цікавлюся такими книжками. Тож-бо сьогодні, коли мрію викладати Мюссе й Золя, я збираюся відкривати для молоді книжки, яких сам не знаю. Я мав чотири дні, щоб виправити власне неуцтво, але не задовольняюся цим. Як сказала сьогодні вранці Ніколь, інша викладачка: «Етьєне, ти став однією ногою, тепер...» Фраза сповнена приємних обіцянок. Тож романтики й натуралісти можуть трохи зачекати...