Прикривши руками довгі ноги свої, свої груденята маленькі й глибину

Між ногами, а волосся позбулося шпильок і майорить на вітрі

За тілом її, нехай полетить відверто й спробує раптом у мить останню приземлитись

На спину. Ну ось і все. ВСЕ.

І тих, хто знайде її, втиснуту

В землю м’яку, що піддалась, прийняла, прогнувшись, форму дівочого тіла,

І милями простягнулися зморшки під місцем, де впала вона,

І образ її посмертний в землі, як в хмаринці, не скаже нічого.

Та ось вона тут — нез’ясовна, беззаперечна, і раптом вони пригадають,

Як усередині теж щось розбилось, щоб жити і помирати постійно,

Коли вони так без причини ідуть у поля, де земля незворушно

Впіймала її, перервала дівочий політ, наказала лежати, аби

Вона не могла ворухнутись чи повернутись, ковзнути й прибрати

Інакшої пози, немає тут жодного парашутиста, щоб підхопити її

І пірнути із нею, розкинувши над головою шовк весільний, їй більше не

Дивитись на дощ у кружлянні жінок, що прийдуть на місце покійних,

Не бути богинею для норвезьких селянок чи проституток, що мало собі не ламають спини

У Вічиті[69]. Все повітря над нею не дасть їй нагоди

Раз вдихнути, бо ж зникло, та вона не померла, вона залишається тут —

Спокійно лежить горілиць у полях і відчуває, як пахнуть