Нестримні озимі, що хочуть підійняти її; і краєчком ока,
Згасаючим зором помітить хвилю якусь і повірить,
Що зможе в життя свого коротесеньку мить у ролі богині
Пірнути у воду вперед головою і виринути, усміхнувшись вразливо,
Як дівчина із реклами купальників, та одначе лежить, як туристка на пляжі,
Купаючись в променях місяця, вгрузнувши в землю глибоко, неподалік
Залізничної естакади й цистерни з водою, яку побачить,
Якщо трохи підійме голову зі своєї неглибокої ями; і раптом одяг її починає
Падати над Канзасом в кущі, на вкриту росою траву біля шостої лунки
Гольф-клубу — один черевик; її пояс летить униз фантастично
На шворку для одягу, де йому місце, а блузка — на блискавичник:
Вона лежить у полях, в цьому полі, на поламаній спині, неначе
На хмарці, з якої не вирватись; а тим часом селяни-сновиди виходять
Із хат без жінок і йдуть, немов падають десь у далекі води
Життя; йдуть під місячним світлом до вічних омріяних ферм,
До розкішних хлібів на долонях своїх, хай розплата за них гірка.
А вона відчуває, як йде, йде куди, іде звідки, й нарешті вдихає на повні —
Не може, спробує ще разочок і ще, о Боже…