Вона сідає на краєчок мого ліжка й ховає обличчя в долонях. Глибоко вдихає, наповнюючи легені повітрям.
— Я не чекаю від тебе жодного співчуття, але мені це справді дуже далося взнаки. Це ніби нічне жахіття, яке не закінчується.
Вона уривчасто дихає. Обхоплює руками коліна й щосили стискає їх, ніби може зусиллям волі змусити себе заспокоїтись.
— Ми з Тедом жили на Мангеттені. Ріверсайд-Гайтс, Верхній Вест-Сайд. Я працювала в лікарні Маунт-Сінай, мені було тридцять п’ять років, і на той час я повністю «вигоріла». У моїх пацієнтів було дуже багато проблем. У світі стільки болю, стільки страждань. Тед мав якусь нудну роботу в ІТ-сфері, яку ненавидів.
Думаю, ми були двома дуже нещасними людьми, які намагалися завагітніти, але нам це не вдавалось, і ця невдача робила нас іще нещаснішими. Ми перепробували всі звичайні прийоми: ВМІ, ЕКО, цикли Кломід. Ти знаєш про таке? — Керолайн хитає головою. — Не має значення. Нічого не спрацювало. Ми обоє гарували зранку до вечора, але гроші нам навіть не були потрібні, бо мій батько залишив мені чималі статки. Тож урешті ми вирішили: «Та пішло воно все під три чорти: кидаємо роботу й беремо відпустку на рік». Ми купили будинок у північній частині штату Нью-Йорк на озері Сенека. Ідея була така: може, в розслабленому психічному стані ми зможемо зачати дитину.
Але з’явилася проблема: ми там оселяємось, але в нас немає друзів. Ми не знаємо жодної душі. Тільки я і Тед у тій хатині ціле літо. Тед по-справжньому захоплюється виноробством. Він бере уроки в місцевого винороба. А мені так нудно, Меллорі. Я не знаю, куди себе подіти. Пробую писати, фотографувати, займатися садівництвом, пекти хліб — і нічого не виходить. І з жахом усвідомлюю, що я просто не дуже творча людина. Хіба це не страшно: таке про себе дізнатись?
Намагаюсь утримувати на обличчі співчутливий вираз і заохочую її розповідати далі. І вона розповідає… Збоку глянути — ну просто мати з дочкою невимушено собі розмовляють за кавою зі сконами в ресторанчику
— Єдине, в чому я знаходжу хоч якусь розраду, — це прогулянки. Біля озера Сенека є парк з чудовими тінистими стежками, і саме там я вперше зустрічаю Марґіт. Це справжнє ім’я Ані: Марґіт Барот. Часто бачу, як вона сидить у тіні дерева, малюючи пейзажі. Вона була дуже талановита, і мені здається, що я їй трохи заздрила. І вона завжди брала із собою дочку. Маленьку дівчинку двох років на ім’я Флора. Марґіт просто саджала її на ковдру й більше не звертала на неї уваги. По дві-три години. Вона тицяла смартфон дитині в руки, а потім повністю про неї забувала. І не раз чи два, Меллорі. Я бачила їх кожні вихідні! Це було їхнє звичне буття! Мене це дратувало щоразу, коли я їх минала. Тобто — ось таке чудове дитя, прекрасна маленька дівчинка, якій так потрібна увага, а ця, з дозволу сказати, мати забиває їй голову відосиками з