28
28
Вона пливе в якомусь тумані — жінка в білому з довгим чорним волоссям із проділом посередині. Її сукня поцяткована шматочками листя й брудом. Обличчя ховається в темряві, а голова нахилена вбік, наче вона не може тримати її прямо. Але я більше не боюсь. Принаймні я заспокоїлась.
Намагаюся підвестись і підійти до неї, але все ще сиджу на стільці. Мої зап’ястя досі зв’язані за спиною.
І тоді мені приходить жахлива думка:
Оце — моє потойбічне життя?
Це моє покарання за той час, який я провела на землі? Ціла вічність на самоті в якомусь порожньому котеджі, прив’язана до жорсткої спинки дерев’яного стільця?
— Я не знаю, що робити, — шепочу їй. — Ти не могла б мені допомогти?
Марґіт наближається до мене, не роблячи жодного кроку. Відчуваю її запах, цю ядучу суміш сірки й аміаку, але він мене більше не турбує. Я така вдячна за її присутність, що цей сморід чинить на мене майже заспокійливу дію. Коли Марґіт минає вікно, місяць висвітлює її обличчя й тіло. І я бачу, що, попри всі подряпини й темні синці, попри зламану шию і подерту сукню, вона — неймовірно вродлива жінка.
— Ти повинна допомогти мені, Марґіт. Ти єдина, хто може мені допомогти. Будь ласка.
Вона намагається підвести голову, ніби хоче прислухатися, але та падає назад, наче квітка зі зламаним стеблом. Вона кладе руку мені на плече, однак я не відчуваю якогось доторку чи тиску зовні. Натомість мене охоплює приголомшливе почуття скорботи й провини. В уяві я бачу місце, де ніколи не була, — поле біля озера, полотно на мольберті, дитина на ковдрі. Розумію, що мені знайоме це місце із зображень — з малюнка, який Марґіт залишила в мене на ґанку, і з малюнка Тедді в стосику його робіт, які Керолайн зберігає в барлозі. Я можу викликати в пам’яті обидва малюнки, одну й ту саму сцену у виконанні двох різних художників.
І коли я дивлюсь на цю жінку й дитину, то відчуваю горе Марґіт так ясно, як і своє: