Схоже, Керолайн стомилась. Вона ніби знову прожила останні три роки свого життя. Я знову крадькома поглядаю на годинник, але зараз тільки 11:37. Мені треба далі її розговорювати.

— А Міці? Що з нею сталося?

— Те саме, що і з тобою. Минулого четверга, через кілька годин після вашого сеансу, Міці в паніці загрюкала в наші двері. Вона сказала, що її спіритична дошка не вимикається. Заявила, що планшетка мотається по дошці, безупинно набираючи одне й те ж слово: ovakodik, ovakodik, ovakodik. Міці потягла нас до себе додому й продемонструвала нам це. Вона довідалась, що те слово означає «бережися». Вона сказала, що ти мала рацію від самого початку: в нашому будинку завівся привид, і ми потребували допомоги. Ми з Тедом пішли додому, сперечаючись, як краще вчинити. І врешті я його переконала, щоб він потримав Міці, поки я вколю їй надмірну дозу. Потім Тед відтяг її тіло в ліс, а я порозкидала по всій вітальні ковпачки від голок, а на журнальний столик поклала джгут. Саме досить для того, щоб поліція з’єднала всі точки. Потім ми придумали історію про пізнього відвідувача Міці, щоб уся подія не здавалася надто гладенькою.

Я знову перевіряю годинник: минула ще одна хвилина — але цього разу Керолайн мене піймала.

— Що це ти робиш? Чого постійно зиркаєш на час?

— Просто так.

— Брешеш. Але це не має значення.

Вона підводиться і бере джгут. Її руки більше не тремтять. Вона врівноважилась і впевнено накидає джгут мені на руку, а потім міцно його зав’язує. За мить я відчуваю поколювання у м’язах.

— Будь ласка, не робіть цього.

— Вибач, Меллорі. Мені б хотілося, щоб усе склалось по-іншому.

Відчуваю, як її м’які пальці в рукавичках постукують по згину моєї руки, щоб вени набухли й полегшили їй роботу. Розумію, що вона налаштована серйозно і збирається покінчити з цим.

— Ви відчуватимете провину решту свого життя, — кажу їй, і мені так страшно, що я аж бризкаю слиною. — Ви зненавидите себе. Не зможете з цим жити.

Не знаю, чого мені вдарило в голову, що я її злякаю настільки, що вона передумає. Схоже, мої переконання її тільки розізлили. Болісний щипок, коли голка проникає крізь шкіру й проколює вену.

— Поглянь на світлий бік, — пропонує вона. — Можливо, ти знову побачиш свою сестру.

А потім натискає на поршень і вводить мені дві тисячі мікрограмів героїну з фентанілом, якими можна вбити коня. Усе моє тіло зводить судома, коли відчуваю знайомий перший озноб — наче хтось поклав кубик льоду на місце ін’єкції. Останнє, що бачу, — як Керолайн вискакує за двері й вимикає світло. Вона навіть не залишається, щоб подивитися, як я помираю. Заплющую очі й благаю Бога простити мене: будь ласка, будь ласка, прости мене. Мені здається, що я падаю назад разом зі стільцем, наче стілець і моє тіло провалились крізь підлогу і тепер я невагома, зависла у просторі. Внутрішньовенна ін’єкція героїну діє блискавично, і я не розумію, чому свідомість досі при мені. Як це я й досі дихаю? Але потім розплющую очі й бачу Марґіт, яка чекає в сутінках, — і розумію, що я померла від передозування наркотиками.