— Ви вступаєте цієї осені?

— Ні.

— Навесні?

— Ні, але, сподіваюсь, найближчим часом.

Тед проглядає моє резюме, потім примружується і піднімає голову, ніби чогось не розуміє.

— Тут не сказано, чи ви володієте іноземною мовою.

— Ні, прошу вибачення. Якщо тільки не брати до уваги південно-філадельфійського акценту. Гей, хлопаки, чи не посьорбати нам оцеї солоденької ґаґлянки, га?

Керолайн сміється:

— О, це кумедно!

А Тед просто позначає свої нотатки маленьким чорним хрестиком.

— А як щодо музичних інструментів? Фортепіано чи скрипка?

— Ні.

— Образотворче мистецтво? Живопис, рисунок, скульптура?

— Ні.

— Ви багато подорожували? Бували за кордоном?

— Коли мені було десять років, ми їздили в Діснейленд.

Він додає в моє резюме ще один хрестик.

— А тепер ви працюєте на свою тітку Беккі?

— Вона не моя тітка. Це просто назва: школа-інтернат Тітоньки Беккі[6]. Щоб було ABC, розумієте?

Він переглядає свої нотатки.

— Точно, точно, тепер згадав. Вони надають робочі місця для тих, хто одужує. А ви знаєте, скільки їм платить штат за те, щоб вони взяли вас на роботу?

Керолайн хмуриться.

— Любий, хіба це має значення?

— Мені просто цікаво.

— Та я не проти відповісти, — кажу я. — Штат Пенсильванія платить одну третину моєї зарплати.

— А ми б заплатили все, — Тед починає писати цифри на берегах мого резюме, заглибившись у якісь складні розрахунки.

— Теде, в тебе є ще якісь запитання? — цікавиться Керолайн. — Бо Меллорі вже пробула тут досить довго. А я таки маю показати їй наш задній двір.

— Гаразд. Я отримав усе, що потрібно було. — Мені впадає в око, що він кладе моє резюме на самісінький низ стосу. — Приємно було познайомитись із вами, Меллорі. Дякую, що зайшли.

@@@

— Не зважай на Теда, — каже мені Керолайн за кілька хвилин, коли ми виходимо з кухні у великі розсувні скляні двері, які ведуть у двір. — Мій чоловік дуже розумний. Чарівник із комп’ютерами. Але в соціальному плані незграбний і зовсім не розуміє, що значить реабілітація. Він вважає, що найняти тебе — це дуже ризиковано. Він хоче взяти на роботу когось зі студентів Пенна[7], такого собі вундеркінда на тисячу шістсот балів SAT[8]. Але я переконаю його, що ти заслуговуєш на шанс. Не хвилюйся.

На обійсті Максвеллів є великий задній двір із пишною зеленою галявиною, оточений високими деревами, кущами й квітниками, що вбирають очі різнобарв’ям. Посеред двору — чудовий плавальний басейн, огороджений шезлонгами й парасолями, достоту як у якомусь лас-вегаському казино.

— Це прекрасно!

— Наша особиста оаза, — каже Керолайн. — Тедді любить тут гратися.

Ми йдемо галявиною, а трава під ногами здається туго натягнутою і пружною, ніби поверхня батута. Керолайн вказує на ледь помітну стежинку в кінці двору, пояснюючи, що вона спускається в Гайденс-Ґлен — заповідник площею триста акрів, увесь перерізаний стежками й річечками.

— Ми не пускаємо туди Тедді самого через річечки. Але ти можеш скільки завгодно із ним там гуляти. Тільки стережися отруйного плюща.

Ми майже перетинаємо двір, коли я нарешті помічаю гостьовий котедж, наполовину прихований деревами, ніби його потроху поглинає ліс. Котедж нагадує мені пряниковий будиночок із казки «Гензель і Ґретель» — це мініатюрне швейцарське шале, з дощаними стінами й А-подібним дахом. Ми піднімаємось трьома сходинками на крихітний ґанок, і Керолайн відмикає вхідні двері.

— Попередній господар тримав тут свою газонокосарку. Використовував його як садовий сарай. Але я тут усе для тебе приготувала.

Усередині котедж — просто одна кімната, маленька, але бездоганно прибрана й облаштована. Стіни білі, крокви відкриті, ґратчаста стеля із товстих коричневих балок. Дерев’яна підлога така чиста, що я просто не можу не зняти кросівки. Праворуч — маленька кухонька; ліворуч — найзатишніше у світі ліжко з пухнастим білим покривалом і чотирма величезними подушками.

— Керолайн, це приголомшливо.

— Так, я знаю, тут трохи тіснувато, але я подумала, що після цілого дня з Тедді тобі захочеться побути на самоті. А ліжко зовсім нове. Тобі варто спробувати.

Я сідаю на краєчок матраца, відкидаюсь назад і наче провалююсь у хмару.

— О Боже!

— Це — ортопедичний матрац фірми Brentwood. Із трьома тисячами пружинок, які підтримують тіло. У нас із Тедом такий самий у спальні.

У дальньому кінці котеджу — двоє дверей. За одними дверима — комірчина з купою полиць; за другими — найменша у світі ванна кімната з душем, унітазом і раковиною. Я заходжу всередину і виявляю, що мій зріст дозволяє стояти під лійкою душу не нахиляючись.

Уся екскурсія займає не більше хвилини, але я відчуваю, що треба побути тут іще якийсь час, щоб усе як слід роздивитись. Керолайн спорядила котедж десятками маленьких, гарно продуманих деталей задля комфорту: приліжковою лампою для читання, складаною дошкою для прасування, зарядним пристроєм USB для мобільних телефонів, стельовим вентилятором для поліпшення циркулювання повітря. У кухонних шафах можна знайти найнеобхідніше: тарілки й склянки, чашки й столове срібло — таке ж високоякісне фірмове причандалля, що використовується і в головному будинку. А ще — кілька основних продуктів для приготування їжі: оливкова олія, борошно, сода, сіль і перець. Керолайн запитує, чи люблю я готувати, і я зізнаюся, що й досі вчуся.

— Я теж, — сміючись, каже вона. — Ми зможемо разом удосконалювати свою майстерність.

Раптом я чую на ґанку важкі кроки. Двері відчиняє Тед Максвелл. Замість спортивного піджака на ньому тепер сорочка-поло кольору морської хвилі, але навіть у повсякденному вбранні від нього так само віє недоброзичливістю. Я сподівалася, що до кінця співбесіди вже з ним не зустрінусь.

— Ти для чогось потрібна Тедді, — повідомляє він Керолайн. — Я можу сам закінчити все їй тут пока­зувати.

Мені трохи ніяково, бо я вже побачила все, що треба було, але Керолайн вийшла з будиночка, перш ніж я встигла щось сказати. А Тед просто стоїть і дивиться на мене, ніби думає, що я збираюсь поцупити простирадла й рушники.

Усміхаюсь йому:

— Тут справді чудово.

— Це одномісне житло. Жодних гостей без дозволу. І вже точно жодних ночівель. Це занадто бентежитиме Тедді. Це буде проблемою?

— Ні, я ні з ким не зустрічаюсь.

Він хитає головою, роздратований тим, що я не вхопила його думки.

— Ми не можемо на законних підставах заборонити вам із кимось зустрічатись. Я просто не хочу, щоб у моєму дворі спали якісь сторонні люди.

— Я розумію. Усе нормально. — І мені хочеться вірити, що це вже прогрес, ніби ми на якийсь крихітний крок наблизились до робочих стосунків. — У вас є ще якісь застереження?

Він посміхається.

— Скільки у вас часу?

— Стільки, скільки потрібно. Я справді хочу отримати цю роботу.

Він підходить до вікна й показує на невелику сосну.

— Я розповім вам одну історію. У той день, коли ми переїхали в цей будинок, Керолайн і Тедді під отією сосною знайшли пташеня. Мабуть, воно випало з гнізда. А може, його виштовхнули — хтозна. Так чи інакше, але в моєї дружини велике, дуже велике серце, тож вона знайшла коробку з-під взуття, наповнила її подрібненим папером і почала поїти те пташеня солодкою водичкою з піпетки. Поки я був зайнятий з вантажни­ками на під’їзній доріжці, бо намагався розпакувати весь будинок, щоб ми вже могли тут облаштуватися, Керолайн розповіла Тедді, як вони вилікують пташеня, як воно виросте і одного дня дня ширятиме високо в небі над верхівками дерев. І Тедді, звісно, сподобалася ця ідея. Він назвав пташеня Робертом, заглядав до нього щогодини, ставився до нього як до молодшого братика. Але через сорок вісім годин Роберт помер. І я вам присягаюсь, Меллорі, Тедді плакав цілий тиждень. Він був убитий го­рем. Через пташеня. Тож суть у тому, що ми маємо надзвичайно ретельно вибирати людину, яку збираємось запросити жити разом із нами. А з огляду на вашу історію, я боюсь, що це дуже ризиковано.

І хіба я можу йому заперечити? За цю роботу платять хороші гроші, а в Теда ціла тека напхана заявками від жінок, які ніколи не вживали наркотиків. Він міг би найняти молоденьку студентку зі школи медсестер, відмінницю з проведення серцево-легеневої реанімації; або п’ятикратну бабусю з Гондурасу, яка дає уроки іспанської мови, одночасно готуючи домашні enchiladas verdes[9]. Маючи такий вибір, навіщо випробовувати долю, зв’язуючись зі мною? Я розумію, що тепер моя остання надія — на ту «козирну карту», яку подарував Рассел, коли я виходила з машини.

— Здається, у мене є рішення. — Засовую руку в сумку й дістаю щось схоже на паперову кредитну картку з п’ятьма ватяними ярличками в нижній частині. — Це занурюваний тест на наркотики. На Amazon вони по долару за штуку, і я радо платитиму за них зі своєї зарплатні. Вони забезпечують перевірку на наявність метамфітаміну, опіатів, амфетамінів, кокаїну й ТГК. Результат готовий за п’ять хвилин, і я згодна добровільно робити тести щотижня в будь-який день за вашим вибором, так що вам ніколи не доведеться хвилюватися. Це б вас заспокоїло?

Простягаю картку Теду, і чоловік тримає її на відстані, наче вона викликає в нього відразу, ніби з неї вже капає тепла жовта сеча.

— Ні, бачите, в цьому й проблема, — каже він. — Ви справляєте враження хорошої людини. Я бажаю вам усього найкращого, справді. Але мені потрібна няня, якій не треба щотижня пісяти в баночку. Ви ж можете це зрозуміти, правда?