Тож із часом я змирилася з тим, що насправді то був, мабуть, не експеримент, а один із моїх хибних спогадів, викликаних зловживанням оксикодону, героїну та інших наркотиків. Мій спонсор Рассел каже, що наркомани схильні до хибних спогадів. Він пояснює, що мозок наркомана «пам’ятає» щасливі вимисли, щоб уникнути справжніх спогадів — усього того ганебного, що ми чинили, щоб піймати кайф; усього того лайна, яке заподіяли добрим людям, котрі нас любили.

— Ось сама послухай, що ти говориш, — наголосив Рассел. — Ти приходиш у студентське містечко престижного університету Ліги плюща. Ти під кайфом, і ніхто на це не зважає. Заходиш у кімнату, повну симпатичних молодих лікарів. Потім вони впродовж п’ятнадцяти хвилин витріщаються на твоє тіло, врешті зриваються з місць і вибухають аплодисментами! Тобто, Квінн, схаменись! Тут не треба бути Зиґмундом Фройдом, щоб усе збагнути!

І він, очевидно, має рацію. Під час одужання чи не найважче змиритися з тим, що ти більше не можеш довіряти власному мозку. Фактично, маєш зрозуміти, що власний мозок став твоїм найлютішим ворогом. Він змушує тебе робити неправильний вибір, нехтує логікою і здоровим глуздом, викривляє твої найдорожчі спогади, перетворюючи їх на нездійсненні фантазії.

Але я тримаюся кількох непохитних істин:

Мене звуть Меллорі Квінн, і мені двадцять один рік.

Я перебуваю на реабілітації протягом вісімнадцяти місяців і можу чесно сказати, що не маю жодного бажання вживати алкоголь чи наркотики.

Я виконала програму «Дванадцять кроків»[3] і вручила своє життя моєму Господу й Спасителю Ісусу Христу. Я не роздаю Біблії на вулиці, але щодня молюся, щоб Він допоміг мені залишатися тверезою, і поки що це працює.

Я живу в Північно-Східній Філадельфії в «Тихій гавані» — міському притулку для жінок, які перебувають на останніх стадіях реабілітації. Ми називаємо його не «реабілітаційний центр», а «гостьовий дім», бо довели, що можемо утримуватись від уживання наркотиків, чим і заслужили немало особистих свобод. Ми самі купуємо продукти, готуємо їжу й можемо не дотримуватись купи набридлих правил.

З понеділка до п’ятниці я працюю помічницею учителя в школі-інтернаті Тітоньки Беккі — таунхаусі, де аж кишить від мишей і де живуть шістдесят дітей віком від двох до п’яти років. Добру частину свого життя я витрачаю на те, що міняю підгузки, розкладаю по тарілках крекери «Золота рибка» і кручу DVD-диски з дитячою освітньою програмою «Вулиця Сезам». Після роботи бігаю, а потім відвідую різні збори або просто сиджу в «Тихій гавані» зі своїми сусідками по квартирі, і ми разом дивимось романтичні фільми на каналі Hallmark, наприклад, «Відпливаючи в любов» або «Назавжди в моєму серці». Можете сміятися, але я гарантую, що в жодному фільмі, які демонструють на каналі Hallmark, ви не побачите, як якась повія всьорбує носом «доріжки» білого порошку. Бо я не хочу, щоб такі óбрази засмічували мій мозок.

Рассел погодився стати моїм спонсором, бо раніше я бігала на довгі дистанції, а він мав чималий до­свід тренування спринтерів. Рассел був помічником тренера збірної команди США на літніх Олімпійських іграх 1988 року. Пізніше очолював команди Арканзаського й Стенфордського університетів на чемпіонатах з легкої атлетики Національної асоціації студентського спорту. А потім наїхав на свого сусіда, перебуваючи під дією метамфетаміну. Рассел відсидів п’ять років за ненавмисне вбивство, а згодом став висвяченим священником. Тепер він спонсорує по п’ять-шість наркоманів одночасно, більшість з яких такі ж спортсмени-­невдахи, як і я.

Рассел надихнув мене відновити тренування (він називає це «бігом до одужання») і щотижня розробляє для мене індивідуальні вправи, чергуючи біг на довгі дистанції і прискорення вздовж річки Скулкілл зі штангою і оздоровчим тренуванням у Християнській асоціації для юнаків. Расселові шістдесят вісім років, він має штучне стегно, але досі витискає 90 кілограмів, лежачи на лавці, а у вихідні приходить і тренується разом зі мною, даючи вказівки та підбадьорюючи мене. Він постійно нагадує мені, що жінки-бігунки не досягають піку своїх можливостей до тридцяти п’яти років, тож мої найкращі роки ще попереду.

А ще він заохочує мене планувати майбутнє — почати все заново в новому середовищі, подалі від старих друзів і старих звичок. Саме тому він влаштував для мене співбесіду з Тедом і Керолайн Максвеллами — друзями його сестри, які нещодавно переїхали в Спрінґ-Брук, штат Нью-Джерсі. Вони шукають няню, яка б доглядала їхнього п’ятирічного сина Тедді.

— Вони щойно повернулися з Барселони. Батько займається комп’ютерами. А може, бізнесом? Чимось таким, де добре платять, не пам’ятаю деталей. Словом, вони переїхали сюди, щоб Тедді — хлопчик, а не батько — міг піти восени в школу. Дитсадок. Тому вони хочуть, щоб ти пробула в них до вересня. А якщо все вийде? Хто знає? Може, вони залишать тебе в себе.

Рассел наполягає на тому, що сам повезе мене на співбесіду. Він один із тих хлопців, які завжди одягають спортивний костюм, навіть якщо не збираються тренуватися. Сьогодні на ньому чорний спортивний костюм Adidas з білими лампасами. Ми їдемо в його поза­шляховику мостом Бенджаміна Франкліна в лівому ряду, в міцних обіймах транспортного потоку. Я сиджу, вчепившись у стельову ручку, втупившись поглядом у свої коліна, і намагаюсь не панікувати. Я не звикла їздити автомобілем. Зазвичай усюди пересуваюся автобусом або метро — і ось чи не вперше за рік виїжджаю за межі Філадельфії. Ми проїхали всього миль десять передмістям, але в мене таке враження, ніби я здійснюю політ на Марс.

— Щось не так? — питає Рассел.

— Усе гаразд.

— Ти напружена, Квінн. Розслабся.

Але як я можу розслабитись, коли праворуч повз нас суне отой здоровенний автобус BoltBus? Це той же «Титанік», тільки на колесах, і він так близько, що я можу висунути у вікно руку й доторкнутися до нього. Чекаю, поки автобус проїде, і я зможу говорити, не надриваючи горло.

— А як щодо мами?

— Керолайн Максвелл. Вона лікарка у госпіталі для ветеранів. Там, де працює моя сестра Джинні. Саме так я про неї й дізнався.

— Що вона знає про мене?

Він знизує плечима.

— Знає, що ти вже вісімнадцять місяців не вживаєш наркотики. Знає, що ти маєш мою найвищу професійну рекомендацію.

— Я не це мала на увазі.

— Не хвилюйся. Я розповів їй усю твою історію, і вона з нетерпінням чекає на зустріч.

Мабуть, на моєму обличчі відбився скепсис, бо Рассел не вгавав:

— Ця жінка заробляє на життя, працюючи з наркоманами. Її пацієнти — військові ветерани — і я кажу про морських піхотинців, про справжню травму чортової афганської війни. Без образ, Квінн, але порівняно з ними твоя історія не така вже й страшна.

Якийсь придурок у джипі викидає з вікна пластиковий пакет. Звернути нíкуди, і ми врізаємось у пакет на швидкості шістдесят миль на годину — оглушливо брязкає розбите скло. Звук такий, наче вибухнула бомба. Рассел лише тягнеться до кондиціонера, і, двічі клацнувши, додає холоду. Я дивлюсь униз на свої коліна, аж поки не чую, як двигун сповільнюється, аж поки не відчуваю плавний вигин з’їзду з автостради.

Спрінґ-Брук — одне з тих маленьких містечок Південного Джерсі, заснованих тут ще з часів Американської революції. Тут повно старих будинків у колоніальному й вікторіанському стилях, із прапорами США, що звисають з кожного ґанку. Дороги гладенько заасфальтовані, тротуари бездоганні. Ніде ані смітинки.

Ми зупиняємось на червоне світло світлофора, і Рассел опускає вікно.

— Ти чуєш? — запитує він.

— Нічого не чую.

— Авжеж. Тиша яка. Це саме те, що тобі треба.

Загоряється зелене світло, і ми в’їжджаємо в такий собі торговельний райончик, який розтягся кварталів на три й складається з крамничок і закладів харчування — тайського ресторанчика, магазину смузі, веганської пекарні, центру денного догляду за собаками і йога-студії. Тут є також позашкільна «Математична гімназія» і маленька книгарня-кав’ярня. І, звісно ж, Starbucks — із сотнею підлітків перед входом, які не відриваються від своїх айфонів. Вони схожі на дітей з реклами Target — усі в барвистому одязі й новому-новісінькому взутті.

Потім Рассел звертає в бічну вулицю, і ми проминаємо один за одним чудові заміські будинки. Тут високі величні дерева затіняють тротуари й забарвлюють довкілля. Час від часу в око впадають таблички, які великими літерами нагадують, що тут живуть діти, і закликають їхати повільніше. А коли виїжджаємо на чотиристороннє перехрестя, нам привітно махає усміхнений регулювальник у неоновому захисному жилеті. Кожна деталь пропрацьована настільки ретельно, що складається враження, ніби ми їдемо серед декорацій якогось знімального майданчика.

Нарешті Рассел з’їжджає на узбіччя дороги й зупиняється в тіні плакучої верби.

— Гаразд, Квінн. Ти готова?

— Не знаю.

Я опускаю сонцезахисний щиток і дивлюсь на своє віддзеркалення. За порадою Рассела, я вдяглась як вожата літнього табору — зелена футболка, шорти кольору хакі й цнотливо-білі кеди. Раніше я носила дов­ге волосся, воно спадало аж до пояса, але вчора відрізала свій кінський хвіст і пожертвувала його благодійній організації, яка бореться з раком. Замість копиці чорного волосся залишилась тільки коротка спортивна стрижка — і тепер я себе не впізнаю.