— Ось тобі дві безкоштовні поради, — каже Рассел. — Перша: обов’язково скажи, що дитина обдарована.

— Звідки ж я можу це знати?

— Немає значення. У цьому містечку всі діти обдаровані. Просто зумій ввернути це слівце в розмову.

— Гаразд. А яка друга порада?

— Ну, якщо співбесіда зайде в глухий кут або якщо ти відчуєш, що вони вагаються, то завжди зможеш запропонувати ось це.

Він відчиняє бардачок і показує мені те, що я зовсім не хочу заносити в їхній дім.

— Ох, Расселе, я не знаю.

— Візьми це, Квінн. Вважай, що це — твоя козирна карта. Ти не зобов’язана нею грати, але може статися так, що муситимеш це зробити.

У реабілітаційному центрі я наслухалась чимало жахливих історій, щоб розуміти, що він таки має рацію. Я беру цю дурну штуковину й заштовхую її аж на дно сумки.

— Чудово, — кажу йому. — Дякую, що підвезли мене.

— Послухай, я чекатиму в Starbucks. Коли закінчиш, зателефонуй мені, і я відвезу тебе назад.

Запевняю його, що зі мною все гаразд, кажу, що можу повернутись у Філлі[4] потягом, і наполягаю, щоб він їхав додому зараз, поки рух транспорту ще не став занадто інтенсивним.

— Згода, але зателефонуй мені, коли закінчиш, — просить він. — Я хочу знати всі подробиці, добре?

2

2

Поза салоном автівки — спекотний задушливий червневий день. Від’їжджаючи, Рассел тисне на гудок, і я розумію, що тепер вороття немає. Житло Максвеллів — це великий триповерховий будинок у класичному вікторіанському стилі, обшитий жовтим деревом, з білим «пряниковим» оздобленням. Будинок має просторий кружґанок із плетеними меблями й вазонами, повними жовтих квітів — маргариток і бегоній. Задній двір обійстя прилягає до великого лісу — а може, то такий парк? — тож вулиця сповнена пташиним співом, і мені чутно, як дзижчить, цвіркоче й сюрчить усіляка комашня.

Іду доріжкою, вимощеною плиткою, і піднімаюсь сходами на ґанок. Дзвоню у двері, і мені відчиняє маленький хлопчик. У нього помаранчево-червонясте настовбурчене волосся. Малий нагадує мені ляльку Тролля.

Я присідаю, щоб наші очі були на одному рівні.

— Б’юсь об заклад, що тебе звуть Тедді.

Хлопчик відповідає сором’язливою усмішкою.

— Я Меллорі Квінн. А твоя…

Він повертається, швидко біжить сходами на другий поверх і щезає з очей.

— Тедді?

Я стою ні в сих ні в тих. Переді мною невеличке фоє і коридор, який веде в кухню. Бачу їдальню (ліворуч), вітальню (праворуч) і пречудову міцну соснову підлогу (скрізь). Мене вражає чистий свіжий запах кон­диційованого повітря з відтінком олійного мила Murphy Oil, ніби хтось щойно ретельно помив ним підлогу. Усі меблі мають сучасний вигляд і нові-новісінькі, немов щойно з виставкової зали меблевого магазину Crate and Barrel.

Я натискаю на дверний дзвінок, але жодних звуків він не видає. Натискаю ще тричі — нічого.

— Агов?

У дальньому кінці будинку, на кухні, бачу силует жінки, яка обертається на мій вигук.

— Меллорі? Це ти?

— Так! Привіт! Я натискала на ваш дверний дзвінок, але…

— Я знаю, вибач. Ми вирішуємо цю проблему.

Перш ніж я встигаю здивуватися, як же Тедді дізнався, що я прибула, вона підходить, щоб привітатися. Такої витонченої ходи я ще ніколи не бачила — жінка рухається нечутно, ніби її ноги ледь торкаються підлоги. Вона висока, струнка й білява, з чистою шкірою і м’якими рисами обличчя, які здаються надто тендітними для цього світу.

— Я Керолайн.

Простягаю руку, але вона вітає мене обіймами. Такі люди випромінюють тепло й співчуття, і її обійми тривають на мить довше, ніж потрібно.

— Я така рада, що ти тут. Рассел розповів нам чимало цікавого. То ти й справді не вживаєш наркотики впродовж вісімнадцяти місяців?

— Вісімнадцяти з половиною.

— Неймовірно. Після всього, що ти пережила? Це просто дивовижно. Ти з повним правом можеш собою пишатися.

А я боюсь, що зараз розплачусь, бо не чекала, що вона ось так одразу, просто з порога, запитає мене про одужання. Але це таке полегшення покінчити з цим — просто викласти на стіл усі свої найгірші карти.

— Було важко, але з кожним днем стає все легше.

— Саме це я кажу своїм пацієнтам. — Вона відступила назад, оглянула мене з голови до ніг і усміхнулась. — Подивись-но на себе тепер! Ти маєш такий здоровий вигляд, що аж сяєш!

У будинку панує приємна двадцятиградусна прохолода — жаданий рятунок від задушливої погоди. Я йду за Керолайн повз сходи й далі, під сходовий майданчик другого поверху. Її кухня вщерть залита природним світлом і нагадує якийсь знімальний павільйон каналу Food Network. Тут є великий холодильник і маленький холодильник, а газова плита має вісім конфорок. Мийка схожа на ночви — така широка, що обладнана двома окремими змішувачами. А ще тут не злічити шухлядок і шафок різноманітних форм і розмірів.

Керолайн відчиняє малесенькі дверцята, і я розумію, що це — третій холодильник, мініатюрний і наповнений прохолодними напоями.

— Ану ж бо: у нас є зельтерська вода, кокосова вода, чай із льодом…

— Я б випила зельтерської. — Повертаюсь, щоб помилуватись вікном на всю стіну, яке виходить на задній двір. — Яка чудова кухня.

— Вона величезна, еге ж? Завелика для трьох людей. Але нам так сподобалась решта будинку, що ми погодились на це. Одразу за будинком у нас парк, ти помітила? Тедді любить побродити серед дерев.

— Це, мабуть, цікаво.

— Але ми весь час перевіряємо, чи не набрав він кліщів. Я подумую купити йому антиблошиний нашийник.

Вона тримає склянку під дозатором льоду, що видає ніжний передзвін — майже так, як китайські дзвіночки на ґанку, — і звідти випадають десятки крихітних кристалічних крижаних перлин. Таке враження, ніби я щойно побачила якийсь фокус. Вона наповнює склянку газованою зельтерською водою і простягає мені.

— Як щодо сандвіча? Приготувати тобі що-небудь?

Я заперечливо хитаю головою, проте Керолайн таки відчиняє великий холодильник, звідки видніється справжній шведський стіл із найрізноманітнішими наїдками. Тут і бутлі з незбираним та соєвим молоком; і коробки з коричневими яйцями від курей на вільному вигулі; півлітрові банки із соусом песто і хумусом, а ще з мексиканським соусом піко-де-гайо. Тут і сегменти сиру, і пляшки кефіру, і білі сітчасті пакети, що аж тріщать від зелених листових овочів. А скільки фруктів! Величезні контейнери з полуницею і чорницею, малиною і ожиною, мускатною і медовою динями. Керолайн дістає пакет з мініморквою та півлітрову банку хумусу і ліктем зачиняє холодильник. Я помічаю на його дверцятах дитячий малюнок — грубувате й незграбне зображення кролика. Цікавлюсь, чи це часом не Тедді намалював, і Керолайн киває.

— Не минуло й шести тижнів, як ми живемо в цьому будинку, а він уже натякає на домашніх тваринок. Я сказала йому, що спочатку треба закінчити розпаковувати речі.

— Схоже, у нього талант, — кажу я, переживаючи, що ці слова прозвучали вимушено і що я зарано дозволила собі трохи зайвого.

Проте Керолайн зі мною погоджується!

— О, безумовно. Він справді просунутий порівняно з однолітками. Усі так кажуть.

Ми сідаємо за невеличкий стіл у затишному сніданковому куточку, і вона подає мені аркуш паперу.

— Мій чоловік надрукував тут деякі інструкції. Нічого аж такого захмарного, але чому б і не застерегти заздалегідь.

ПРАВИЛА ВНУТРІШНЬОГО РОЗПОРЯДКУ

1. Не вживати наркотиків.

2. Не пити.

3. Не курити.

4. Не вживати ненормативної лексики.

5. Не користуватися гаджетами.

6. Не вживати червоного м’яса.

7. Не вживати фастфуду.

8. Жодних відвідувачів без дозволу.

9. Жодних фотографій Тедді в соціальних мережах.

10. Жодних релігій чи забобонів. Навчати науки.

Під надрукованим переліком є й одинадцяте правило, написане від руки елегантним жіночим почерком:

Цікаво проводити час! :)

Не встигаю я дочитати ці правила, як Керолайн починає за них перепрошувати.

— Насправді ми не наполягаємо на номері сім. Якщо схочеш спекти кекси чи купити Тедді морозива — це чудово. Головне: не треба газованих напоїв. Але мій чоловік наполягає на десятому номері. Він інженер. Працює у сфері технологій. Тому наука дуже важлива для нашої сім’ї. Ми не молимось і не святкуємо Різдво. Якщо хтось чхає, ми навіть не кажемо: «Благослови тебе Боже»[5].

— А що ви кажете?

— Gesundheit. Або «на здоров’я». Це те саме.

У її голосі чується вибачальний тон, і я помічаю, як вона кидає погляд на крихітний золотий хрестик у мене на шиї — подарунок від матері на моє перше Святе Причастя. Я запевняю Керолайн, що її правила внутрішнього розпорядку не будуть проблемою.

— Віросповідання Тедді — це ваша справа, не моя. Я тут лише для того, щоб організовувати безпечне, турботливе й сприятливе середовище.

Схоже, вона відчула полегшення.

— І цікаво проводити час, так? Це правило номер одинадцять. Тож якщо ти колись захочеш провести якусь особливу подорож — у музей чи зоопарк, я все це з радістю оплачу.

Ми трохи говоримо про роботу і її обов’язки, а ось особистих запитань Керолайн ставить небагато. Я розповідаю їй, що виросла в Південній Філадельфії, на Шанк-стріт, північніше стадіонів. Жила з матір’ю і молодшими сестрами й няньчила дітей в усіх родинах нашого кварталу. Я навчалась у Центральній середній школі й саме отримала повну спортивну стипендію від Пенсильванського університету, коли моє життя пішло шкереберть. Видно, Рассел розповів Керолайн решту, бо вона не змушує мене знову ворохобити всю ту гидоту.