Натомість просто каже:

— Може, підемо пошукаємо Тедді? Подивимось, як ви порозумієтесь?

Барліг відразу за кухнею — затишна приватна сімейна вітальня із секційним диваном, скринею, повною іграшок, і пухнастим ворсистим килимом. Стіни завішані книжковими полицями й обрамленими афішами нью-йоркської Метрополітен-опери — «Ріголетто», «Паяци» й «Травіата». Керолайн пояснює, що це — улюблені музичні твори її чоловіка, і вони часто ходили в Лінкольн-центр на постановки цих опер, аж поки не з’явився Тедді.

Сам хлопчик розлігся на килимі з альбомом на спіралі й кількома жовтими простими олівцями. Коли я заходжу, він піднімає голову й пустотливо всміхається, а потім швиденько повертається до своєї роботи.

— Ну що ж, привіт іще раз. Ти малюєш картину?

Він сильно й перебільшено знизує плечима. Ще надто соромиться мені відповідати.

— Любий, дорогий, — втручається Керолайн. — Меллорі щойно поставила тобі запитання.

Він знову знизує плечима й опускає обличчя ще ближче до паперу, майже торкаючись носом малюнка, ніби хоче заховатися в ньому. Потім простягає ліву руку, щоб узяти олівець.

— О, я бачу, що ти шульга! — кажу йому. — Я теж!

— Це спільна риса всіх світових лідерів, — підхоп­лює Керолайн. — Барак Обама, Білл Клінтон, Рональд Рейґан — усі вони шульги.

Тедді змінює положення тіла так, щоб я не могла зазирнути йому через плечі, тож я не бачу, що він малює.

— Ти нагадуєш мою молодшу сестру, — кажу йому. — Коли вона була твого віку, то любила малювати. У неї була величезна коробка Tupperware, повна крейдяних олівців.

Керолайн засовує руку під диван і витягає звідти величезну коробку Tupperware, повну крейдяних олівців.

— Така?

— Точно!

У неї легкий приємний сміх.

— Я розповім тобі кумедну історію: за весь той час, що ми жили в Барселоні, ми так і не змогли змусити Тедді взяти до рук олівця. Ми купували йому фломастери, пальчикові фарби, акварелі — він не виявляв інте­ресу до мистецтва. Але щойно повернулися до Штатів і переїхали в цей будинок, він раптом перетворився на Пабло Пікассо. І тепер малює, як божевільний.

Керолайн піднімає стільницю журнального столика, і я бачу, що він служить ще й скринею. Вона витягає звідти стосик паперу товщиною сантиметрів зо три.

— Чоловік сміється з мене, що я зберігаю все підряд, але я просто не можу стриматись. Хочеш подивитися?

— Звичайно.

Внизу на підлозі олівець Тедді завмирає. Усе його тіло напружується. Я не сумніваюсь, що він слухає дуже уважно і всю свою увагу зосереджує на моїй реакції.

— О-о-о, цей перший справді гарний, — кажу я Керолайн. — Це кінь?

— Еге ж, думаю, що так.

— Ні, ні, ні, — заперечує Тедді, схоплюючись на ноги й ідучи до мене. — Це козел, бо в нього роги на голові, бачиш? І борода. У коней немає бороди. — Потім він спирається на мої коліна й перегортає сторінку, звертаючи мою увагу на наступний малюнок.

— А оце плакуча верба спереду?

— Так, точно. Якщо на неї залізти, то можна побачити пташине гніздо.

Я продовжую гортати сторінки, і незабаром Тедді заспокоюється в мене на руках, поклавши голову на груди. Таке враження, що я заколихую велике цуценя. Його тіло тепле, він пахне, як білизна, яку щойно випрали й вийняли із сушарки. Керолайн сидить трохи осторонь, спостерігаючи за нашим спілкуванням, і, здається, вона задоволена.

Малюнки — загалом стандартний продукт дитячої творчості: багато тваринок, багато усміхнених людей на фоні сонячних днів. Тедді уважно вивчає мою реакцію на кожен малюнок і, немов губка, всотує похвалу.

Схоже, Керолайн здивувалась, знайшовши в стосику цей останній малюнок.

— Я хотіла покласти його окремо, — каже вона, але очевидно, що має дати якесь пояснення. — Це Тедді та його, гм, особлива подруга.

— Аня, — каже Тедді. — Її звуть Аня.

— Так, Аня, — підтверджує Керолайн і підморгує мені, заохочуючи підіграти. — Ми всі любимо Аню, бо вона грається з Тедді, поки мама й тато працюють.

Я здогадуюсь, що Аня — це, мабуть, якась дивна уявна подруга, тож намагаюся сказати щось приємне.

— Упевнена, це чудово, що поруч є Аня. Особливо якщо ти — маленький хлопчик у новому місті і ще не познайомився з іншими дітьми.

— Саме так! — з полегшенням підхоплює Керолайн, радіючи, що я так швидко зорієнтувалась у ситуації. — Абсолютно правильно.

— Аня зараз тут? Вона в кімнаті разом із нами?

Тедді розглядається по барлозі:

— Ні.

— А де ж вона?

— Не знаю.

— Ти побачиш її сьогодні ввечері?

— Я бачу її щовечора, — каже Тедді. — Вона спить під моїм ліжком, і мені чутно, як вона співає.

Потім у фоє лунає мелодійний передзвін, вхідні двері відчиняються і зачиняються. Чується чоловічий голос:

— Привіт!

— Ми в барлозі! — гукає у відповідь Керолайн і дивиться на Тедді. — Тато вдома!

Тедді зістрибує з моїх колін і біжить вітатися з татом, а я повертаю малюнки Керолайн.

— Вони… цікаві.

Вона хитає головою і сміється.

— Присягаюсь, він не навіжений. Це просто й справді такий дивний період. У багатьох дітей є уявні друзі. Мої колеги-педіатри кажуть, що це дуже поширене явище.

У голосі Керолайн вчувається збентеження, і я поспішаю запевнити її, що все, звісно, абсолютно нормально.

— Б’юсь об заклад, це через переїзд. Він придумав її, щоб мати з ким гратися.

— Мені б тільки хотілося, щоб вона не була така химерна на вигляд. Хіба ж таке почепиш на холодильник? — Керолайн перевертає малюнок лицьовою стороною донизу і ховає його в стосику серед інших малюнків. — Але в цьому й уся штука, Меллорі: коли ти почнеш тут працювати, б’юсь об заклад, що він зовсім її забуде. Адже йому буде так цікаво з новою нянею!

І мені подобається, як вона все це каже — ніби співбесіда закінчилась, я вже отримала роботу, і тепер ми просто вирішуємо якусь проблему.

— Упевнена, що тутешні гральні майданчики аж кишать дітьми, — відповідаю. — Я зроблю все, щоб до початку занять у школі в Тедді з’явилася купа реальних друзів.

— Чудово, — каже Керолайн. У коридорі чуються кроки, і вона нахиляється ближче до мене. — А ще я хотіла попередити про свого чоловіка. Йому не дуже подобається твоя історія. Через наркотики. Тому він шукатиме причини відмовити. Але не хвилюйся.

— То що я маю…

— І називай його містером Максвеллом. Не Тедом. Йому це сподобається.

Перш ніж я встигаю запитати, що все це означає, Керолайн відхиляється, а в кімнату заходить її чоловік, несучи на стегні сяючого Тедді. Тед Максвелл старіший, ніж я очікувала, на добрих десять-п’ятнадцять років старший за Керолайн, високий, стрункий, із сивим волоссям, окулярами в темній оправі і з бородою. На ньому дизайнерські джинси, приношені туфлі-оксфорди і спортивний піджак поверх футболки з трикутним вирізом — одяг, який має вигляд повсякденно-недбалого, але коштує разів у десять більше, ніж можна собі уявити.

Керолайн вітає його поцілунком.

— Любий, це Меллорі.

Я підводжусь і тисну йому руку.

— Привіт, містере Максвелл.

— Вибачте за запізнення. Дещо сталося на роботі. — Вони з Керолайн обмінюються поглядами, і мені стає цікаво, чи часто там щось стається. — Як проходить співбесіда?

— Дуже добре, — каже Керолайн.

— Дуже-предуже добре! — вигукує Тедді. Він виривається з батькових рук і знову застрибує мені на коліна, ніби я Санта-Клаус і він хоче розповісти про все зі свого Різдвяного списку. — Меллорі, ти любиш гратися в хованки?

— Я дуже люблю гратися в хованки, — відповідаю. — Особливо у великих старих будинках, де багато кімнат.

— Так це ж у нас! — Тедді зачудовано роззирається по барлогу. — У нас великий старий будинок! І в ньому багато кімнат!

Я легенько стискаю його в обіймах.

— Чудово!

Схоже, Теду не дуже подобається напрямок нашої розмови. Він бере сина за руку й виманює з моїх колін.

— Послухай, хлопче, це співбесіда. Дуже серйозна доросла розмова. Мама й тато мають поставити Меллорі кілька важливих запитань. Тож тобі треба зараз піти нагору, гаразд? Біжи пограйся з леґо, або…

Керолайн перериває його:

— Любий, ми вже все обговорили. Я хочу повести Меллорі надвір і показати їй гостьовий котедж.

— У мене є свої запитання. Дай мені п’ять хвилин.

Тед легенько підштовхує сина у вказаному напрямку. Потім розстібає піджак і сідає навпроти мене. Я бачу, що він не такий уже й стрункий, як мені спершу здалося — видніється невеличке черевце, — але зайва вага йому личить. Він має вигляд добре вгодованого й доглянутого чоловіка.

— Ви принесли додатковий примірник свого резюме?

Я заперечно хитаю головою.

— Вибачте.

— Без проблем. Воно в мене десь є.

Він розстібає портфель і дістає манільську файлову теку, напхану документами. Коли передивляється файл, я бачу, що там повно листів і резюме від інших претендентів. Їх штук із п’ятдесят.

— Ось воно, Меллорі Квінн. — І коли він витягає з тієї купи моє резюме, я помічаю, що там повно рукописних приміток.

— Центральна середня школа, але без коледжу, так?

— Поки що без.