1
1
Кілька років тому безгрошів’я не давало мені просвітку, тож я зголосилась узяти участь у науковому дослідженні, яке проводив Пенсильванський університет. Виконавши настанови, я потрапила в медичний центр на території університетського містечка у Західній Філадельфії, у велику аудиторію, вщерть наповнену жінками віком від вісімнадцяти до тридцяти років. Стільців бракувало, і оскільки я прийшла однією з останніх, то мусила сидіти на підлозі й хапати дрижаки. Тут давали безплатну каву з шоколадними пундиками і по великому телевізору крутили популярне шоу «Ціна правильна», але майже всі повшниплювались у свої телефони. Атмосфера дуже нагадувала відділ реєстрації автотранспорту, хіба що нам платили погодинно, тож цілком задоволена публіка ладна була чекати хоч увесь день.
Підвелася лікарка в білому халаті й назвала себе. Вона сказала, що її звуть Сьюзен, чи Стейсі, чи то Саманта і що вона — співробітниця програми клінічних досліджень. Жінка зачитала всі звичайні застереження і попередження й нагадала нам, що компенсація надаватиметься подарунковими картками
Що кілька хвилин Сьюзен (здається, то таки була Сьюзен) зачитувала зі свого планшетика ім’я — і одна з нас виходила з кімнати. Назад ніхто не повертався. Незабаром з’явилося багато вільних місць, але я і далі сиділа на підлозі, бо відчувала, що перший-ліпший мій порух закінчиться блювотою. Усе тіло боліло, мене била пропасниця. Та врешті пройшли чутки, що учасникам не влаштовують прескринінг, а отже, ніхто не збирався робити аналіз моєї сечі, вимірювати пульс або чинити ще щось, що могло б дати їм привід відсторонити мене від участі в дослідженні. Тому я вкинула до рота «сороківку»[1] й посмоктала, поки з неї не злізла жовта воскова оболонка. Потім виплюнула її собі на долоню, роздушила пальцями й утягнула носом десь із третину того зілля. Саме стільки, щоб знову прийти до тями. Решту запакувала в клаптик фольги на потім. Незабаром я перестала труситись, і виявилося, що чекати на підлозі не так уже й погано.
Години за дві лікарка нарешті гукнула:
— Квінн! Меллорі Квінн! — І я пішла проходом їй назустріч, тягнучи за собою по підлозі важку зимову парку. Може, вона й помітила, що я була під кайфом, але нічого не сказала. Тільки перепитала про мій вік (дев’ятнадцять) і дату народження (3 березня), а потім порівняла мої відповіді з даними у своєму планшетику. Гадаю, вона вирішила, що я достатньо твереза, бо повела мене лабіринтами коридорів, аж поки ми не опинились у маленькій кімнатці без вікон.