Пан Данило Фуркало, людина з високорозвиненим почуттям громадської солідарности, ладен кожночасно віддати ввесь свій хист і все знання для добра загалу, не вагаючись і хвилини бере під пахву витрихи та ломи та поспішає на місце випадку. Місцеве громадянство розступається на всі боки перед непересічною індивідуальністю і самохіть творить йому почесний шпалір до дверей школи.

Пан Данило привітливо здоровкається з усіми, посміхається і каже:

— Не турбуйтеся, громадяни, і проженіть важкий сум із ваших облич, а ви, каже, сестри, дочки і взагалі жіноцтво, осушіть ваші заплакані очі з гарячих сліз. Не в таких я вже тарапатах побував, а все якось Бог милував. Оце ж, як нині, виринає в моїй уяві пропам’ятна ніч, коли я розпоров сталеву касу в канцелярії пана надлісничого. Штудерна була, триклятуща каса, звісно — американська робота, та не прогуло і в три „Отче-наші”, а я вже випатрошив її, як курку. А не то, щоб я не справився з шкільними дверима та не випустив на волю двох хрунів та одного, між нами кажучи, перевертня. Це, з вашого дозволу, для мене просто забавка!

Це сказавши, пан Данило першим таки витрихом, що його взяв до рук, покрутив сюди-туди, шасть-прасть! замок відскочив, і на порозі школи з’явився удекорований павутинням пан солтис а вслід за ним — обидва панове радні з вийнятково посинілими носами.

Появу трьох „мучеників” за всенародні інтереси привітало громадянство гураґанним окликом радости, а утраквістична дітвора, що в міжчасі позносила бляшані відра з цілого села, заграла тріюмфального марша.

Пан солтис зворушений до глибини душі відданістю й любов'ю населення просльозився та й каже:

— Спасибі вам, обивателі, за те, що ви вірно й непохитно стояли при мені у важкій пригоді. Зокрема тобі, Даниле, я не пам’ятаю того, що ти недавно виніс мені з комори два мішки пшениці…Ґреміяльни справа не в двох мішках пшениці, а справа, власне, в тому як покарати за публічну зневагу влади того нового нашого пана урвителя?.. Чи занести на нього скаргу до пана шпектора, чи до пана старости, чи, оґулі, до пана команданта поліції?

— О, о! — перехопили одночасно обидва панове радні.

Між населенням залягла мовчанка, а громадський поліцай, Тимко Пукавка, людина бувала, з пребагатим службовим досвідом, що з титулу свого відповідального уряду завжди мав у селі більший голос, як сам солтис, поміркував щось та й каже:

— Пане солтис, такі кавалки треба мати в пальцях. Так, чи овак, я єстем старий службіста, і хоч люди кажуть, що я в службі пес, а поза службою свиня, проте, при Божій й панській милости, я пережив на своїй посаді трьох солтисів і двох президентів. А моя думка в цій справі така: спершу треба занести скаргу до приложеної влади, то значить, до пана шпектора. Як не порадить пан шпектор — рекурсувати до пана старости, а не поможе пан староста — ліґурально апелювати до найвищої в світі бештанції — до пана команданта поліції!