Одначе брат, вочевидь, не почув її, бо, не зупиняючись, із грюкотом зачинив за собою двері.

Як дивно!

Леоні почекала ще трохи, визираючи в шпарину та сподіваючись уздріти Анатоля, але той не з’являвся, і вона, втомившись чекати, повернулася до канапи. Минуло п’ять хвилин. Десять. Об одинадцятій до їдальні зайшла Маріета й поставила на стіл тацю. На ній було, як зазвичай, три чашки з кавою.

— Мій брат і тітонька теж прийдуть?

— Інших указівок мені не давали, мадемуазеле.

Цієї миті в проході з’явились Анатоль та Ізольда.

— Привіт, мала, — сказав він. Його карі очі радісно сяяли.

— Я чула, що хтось ходив і розмовляв, — сказала Леоні, швидко підводячись. — І подумала, що, може, пошта з Парижа прийшла?

Вираз обличчя Анатоля на мить змінився..

— На жаль, ні. Від матінки листів не було.

— А що ж… що ж тоді трапилось? — спитала Леоні, побачивши, що Ізольда теж трохи збуджена. Її очі світилися радістю, а щоки порожевіли.

Вона підійшла до Леоні й стиснула її руку.

— Сьогодні вранці я одержала з Каркасона листа, на який чекала.

Анатоль став біля каміна й заклав руки за спину.

— Ізольда там щось про концерт обіцяла…

— Тож ми їдемо! — підскочила Леоні й цьомкнула тітку. — Це просто прекрасно!

Анатоль засміявся.

— Ми й не сумнівалися, що ти зрадієш. Звісно, зараз не найкращий час для подорожей, але все залежить від обставин.

— А коли ми поїдемо? — спитала Леоні, переводячи погляд з Анатоля на Ізольду.

— На цьому тижні в четвер, уранці. Ізольда повідомила своїх правників телеграмою, що прибуде о другій. — Він замовк і перезирнувся з Ізольдою. Леоні помітила це.