Він іще щось збирається мені сказати.

Серце в її грудях затріпотіло від радісного передчуття.

— Загалом, є одна справа, яку ми теж хотіли з тобою обговорити. Ізольда великодушно запропонувала нам залишитись тут на триваліший термін. Може, навіть до Нового року. Що ти на це скажеш?

Леоні ошелешено поглянула на брата, спочатку не знаючи, що й сказати. А що, як принади сільського життя встигнуть обриднути до того часу?

— Але ж… а як же твоя робота? Як на це відреагує редакція журналу? Чи не слід тобі потурбуватися про власні інтереси безпосередньо на місці?

— Узагалі-то, я гадаю, що журнал зможе обійтися без мене ще деякий час, — легковажно відповів брат, приймаючи від Ізольди філіжанку з кавою.

— А як же маман? — спитала Леоні, з раптовою тривогою уявивши собі, як мати сидить у вітальні на Рю де Берлін сама-самісінька.

— Якщо Дюпон зможе це пережити, то можна буде запросити її сюди. Ми вже міркували над цим.

Леоні уставилася на Анатоля.

Невже він і справді думає, що вона поїде з Парижа? І куди — сюди?

— Навряд чи генералові Дюпону сподобається ця ідея, — мовила Леоні, натякаючи, що відповіддю на таку пропозицію буде, скоріш за все, відмова.

— А може, тобі набридла моя компанія й ти більше не хочеш тут залишатися? — спитав Анатоль, підходячи до сестри й обіймаючи її за плечі. — Невже тебе так лякає думка про ще кілька тижнів, які тобі доведеться провести тут в остогидлій компанії свого брата?

Запала тиша — напружена та сповнена очікування, — і Леоні захихикала.

— Який ти бовдур, Анатолю! Звісно, я радо залишуся ще на деякий час. Це було б пречудово, але…

— Що «але»? — швидко перепитав Анатоль.

Посмішка зникла з вуст Леоні.

— Кортить дізнатися, як там матуся.

Анатоль поставив чашку й запалив цигарку.

— Я б теж цього хотів, — тихо сказав він. — Я певен, що вона так приємно розважається, що навіть забула написати нам. А ще треба зробити поправку на той час, поки мого листа перешлють до Марни.

Леоні примружила очі.