Ізольда не відповіла на його запитання.

— Мадам Буск має всі підстави для невдоволення. Якби Жуль не надумав одружуватись, то вона успадкувала б цей маєток. Вона може навіть поставити заповіт під сумнів.

Анатоль похитав головою.

— Інтуїція підказує мені, що вона б уже зробила це, якби хотіла, — відразу ж після смерті Ляскомба, коли був оприлюднений його заповіт. Дочекаймося, про що йтиметься в додатковому розпорядженні про заповіт, а вже потім долатимемо реальні чи уявні перешкоди. — Він зробив глибоку затяжку. — Я припускаю, що метр Фроміляж висловлюватиме своє невдоволення стосовно нашого поспішного шлюбу, але яке його діло? — Анатоль знизав плечима. — Мине час, і він угамується. Він же прагматик, отож сприйме факти такими, якими вони є. І не захоче рвати зв’язки з маєтком.

Ізольда кивнула, проте Анатолю здалося, що вона зробила це через бажання вірити йому, а не тому, що він її переконав.

— Ти й досі гадаєш, що ми житимемо саме тут? Не будемо губитися в багатоликому Парижі, де заховатися так легко? — спитала вона.

Анатоль пригадав, якою пригніченою ставала Ізольда щоразу, коли вони поверталися до міста. Кожного разу вона була немовби тінь, слабкою подобою самої себе. Кожен запах, кожен звук і кожен краєвид нагадував їй про короткий зв’язок із Константом. Анатоль не хотів для них такого життя й не сумнівався, що вона теж цього не хотіла.

— Так. Якщо в нас усе вийде, то, гадаю, ми маємо осісти тут, у цьому маєтку. — Він замовк і ніжно торкнувся долонею злегка припухлого живота Ізольди. — Особливо, коли твої сподівання справдяться. — Анатоль поглянув на неї очима, сповненими гордощів. — Я й досі не можу повірити, що стану батьком.

— Це лише перші дні, — ніжно мовила вона. — Початкова стадія. Утім, не думаю, що я помиляюсь.

Ізольда накрила його руку своєю, і якийсь час вони лежали мовчки.

— Ти не боїшся, що ми поплатимося за своє нахабство тоді, у березні? — прошепотіла вона.

Анатоль насумрився, не розуміючи, куди хилить Ізольда.

— Я про клініку. Коли ми вдали, буцімто мені потрібно… конче потрібно перервати вагітність.

— Аніскілечки, — твердо відповів Анатоль.

Ізольда замовкла.

— Пообіцяй мені, що твоє рішення не повертатися до Парижа не має жодного стосунку до Константа, — нарешті сказала вона. — Париж є твоєю домівкою, Анатолю. Невже ти хочеш покинути її назавжди?

Анатоль загасив цигарку та провів пальцями по своєму густому темному волоссю.

— Ми вже достатньо про це говорили, — відповів він. — Але якщо ти почуватимешся спокійніше, коли я знову дам тобі таку обіцянку, то скажу тобі ще раз, що, на моє переконання, Домен де ля Кад є для нас найбільш підходящою домівкою. — І він перехрестив свої голі груди. — До Константа це не має жодного стосунку. І до Парижа теж. Тут ми зможемо жити тихо, скромно й поволі завойовувати належне місце серед місцевої громади.