В очах Анатоля промайнула турбота.

— Тобі холодно?

— Та трохи.

— Може, тобі щось принести?

Ізольда поклала свою руку на його.

— Не треба, усе гаразд.

— Однак у твоєму стані тобі слід…

Ізольда посміхнулася.

— Я ж не хвора, Анатолю, — сказала вона жартівливим тоном. — Мій стан, як ти висловився, є цілком природним. Будь ласка, не переймайся ти так. — Посмішка зникла з її обличчя. — Утім, із родинного погляду, я й досі вважаю, що нам слід відкрити Леоні справжню причину нашого візиту до Каркасона. Розкажи їй про наші наміри.

Анатоль пригладив рукою своє волосся.

— А я дотримуюся тієї думки, що нам слід поговорити з нею лише після цієї події.

Він підкурив іще одну цигарку. Білі пасма диму, схожі на якийсь напис, повисли в повітрі.

— Невже ти й справді гадаєш, що Леоні простить тобі, що ти так довго тримав її в невіданні, Анатолю? — спитала Ізольда. І додала після невеличкої паузи: — Простить нас?

— Ти любиш її, еге ж? — сказав він. — Я дуже з цього радий.

Ізольда кивнула.

— Саме тому я й проти того, щоб і далі її дурити.

Анатоль зробив глибоку затяжку.

— Вона зрозуміє, що ми вважали це надто великим тягарем для неї — казати про наші плани заздалегідь.

— Я так не думаю. Гадаю, Леоні піде на все заради тебе й погодиться з усім, про що ти їй довірливо розповіси. Проте… — Ізольда злегка стенула плечима. — Проте якщо вона відчує себе обдуреною, відчує — і матиме рацію, — що ми їй не довіряємо, то поведеться так, що і ми, і вона про це згодом дуже пошкодуємо.

— Ти про що?