— Буде два дуельні пістолі, мосьє. Кожен — з однією кулею. Якщо у вас виявиться ще якась зброя, то я її, звісно, не знайду. — Денарно хитро посміхнувся. — Хоча я не сумніваюся, що такий чоловік як ви, мосьє, уразить ціль із першого пострілу.
Констант огидливо скривився від таких відвертих лестощів.
— Я ніколи не хиблю, — сказав він.
РОЗДІЛ 77
— Чорт забирай! — скрикнув Анатоль, роздратовано копнувши каблуком землю.
Паскаль пішов у кінець імпровізованого тиру, улаштованого на галявині посеред кущів дикого ялівцю, знову виставив у ряд пляшки, а потім повернувся до Анатоля й перезарядив його пістоль.
Із шести куль дві пройшли мимо, одна вдарила в стовбур бука, дві вцілили в дерев’яну рейку та силою свого удару скинули три пляшки додолу. І лишень одна куля потрапила в ціль, та й то лише якимось дивом зачепивши дно товстої пляшки.
— Спробуйте ще раз, сеньйоре, — спокійно мовив Паскаль. — Не кліпайте оком.
— Та я наче не кліпаю, — роздратовано пробурмотів Анатоль.
— Підійміть погляд на ціль, а потім — знов опустіть. Уявіть, як куля проходить по стволу й вилітає з нього. — Паскаль відступив убік. — Приготувались, сеньйоре. Цільтеся. Проте не поспішайте.
Анатоль підняв руку. Цього разу він уявив, що перед ним не пляшка, а ненависне обличчя Віктора Константа.
— Спокійно, — тихо мовив Паскаль. — Не водіть рукою. Вогонь!
Цього разу Анатоль улучив точно в ціль. Пляшка розлетілася, вибухнувши хмаринкою скалок, наче маленька петарда. Звук пострілу відлунням застрибав між деревами й переполохав птахів, що перелякано позлітали, хлопаючи крилами, зі своїх гнізд.
З дула вилася тоненька цівочка диму. Анатоль дмухнув на кінчик ствола й задоволено глянув на Паскаля.
— Гарний постріл. — І широке, зазвичай апатичне обличчя служника цього разу чітко віддзеркалило думки й емоції. — А… а коли дуель?
Посмішка поволі зникла з лиця Анатоля.