— Завтра ввечері.
Потріскуючи сухими гілочками, Паскаль пішов на протилежний кінець галявини та знову вишикував решту пляшок у ряд. — Може, пересвідчимося, що ви зможете вразити ціль іще раз, сеньйоре?
— Доля розпорядилася так, що завтра я матиму лишень одну спробу, — пробурмотів Анатоль сам до себе.
Утім, він дозволив Паскалеві перезарядити пістоль і вправлявся в стрільбі доти, доки не розбив останню пляшку, наповнивши повітря на галявині димом і запахом пороху.
РОЗДІЛ 78
За п’ять хвилин до дванадцятої Леоні вийшла зі своєї кімнати, рушила коридором і спустилася вниз парадними сходами. Виглядала вона спокійною та стриманою, справжньою хазяйкою своїх емоцій, але насправді серце її калатало, немов барабанчик іграшкового заводного солдатика.
Коли вона йшла через хол, то їй здалося, що стукіт її підборів по червоно-чорних кахлях розноситься по будинку якимось зловісним відлунням. Глянувши на руки, Леоні помітила, що на них лишилися цятки зеленої та чорної фарби. Упродовж цього неспокійного ранку їй таки вдалося закінчити малюнок Вежі, однак вона лишилася ним незадоволена. Хоч як вона намагалася передати колір листя й неба в оптимістичніших тонах, усе одно через мазки її пензля прозирала якась бентежна непоясненна лиховісність.
Леоні пройшла повз засклені шафи в коридорчику, що вів до бібліотеки. Виставлені в них медалі, раритети й сувеніри тільки злегка зачепили її свідомість, настільки поглинутою була вона думками про майбутню зустріч із братом.
На порозі Леоні завагалася. Потім високо піднесла голову, простягла руку й різко постукала у двері з упевненістю, якої від себе навіть не очікувала.
— Заходь.
Зачувши голос Анатоля, Леоні відчинила двері й увійшла.
— Ти хотів мене бачити? — спитала вона, почуваючись так, наче з’явилася за повісткою до суду, а не до рідного брата.
— Так, — відповів Анатоль і приязно усміхнувся. Вираз його обличчя та доброзичливий погляд відразу ж заспокоїли Леоні, хоча вона не змогла не помітити, що брат теж був чимось стурбований. — Заходь, сестричко, і сідай.
— Ти лякаєш мене, Анатолю, — тихо сказала вона. — У тебе такий серйозний вигляд.
Він поклав руку їй на плече й провів до крісла, вкритого гобеленом.
— Так, бо я хотів поговорити з тобою про одну дуже серйозну справу.