Мушу визнати, що Ізольда ніколи не хотіла обманювати тебе. Відтоді як ми приїхали до цього маєтку й ви з нею познайомились, вона щиро вірила, що твоя любов до мене, котра, як сподівалась Ізольда, невдовзі могла поширитись на неї як сестру, дасть тобі змогу відкинути моральні міркування й підтримати нас у нашій містифікації. Я не погоджувався. І був несосвітенним дурнем.

Коли я пишу ці рядки — цілком можливо, напередодні своєї загибелі, свого останнього дня на цій землі, — я мушу визнати, що моєю найбільшою вадою було моральне боягузтво. І це був лишень один гандж серед багатьох.

Одначе тут, серед тихих стежин і парків Домен де ля Кад, ми з тобою та Ізольдою провели дійсно незабутні тижні.

Іще одне. Іще один обман — останній, — який, сподіваюся, ти мені якщо не пробачиш, то принаймні знайдеш у собі сили зрозуміти. У Каркасоні, поки ти насолоджувалась прогулянкою вулицями міста, ми з Ізольдою побралися. Тепер вона — мадам Верньє, твоя сестра як за законними узами, так і за узами приязні й симпатії, що існують між вами.

А ще я невдовзі маю стати батьком.

Однак того самого, найщасливішого для нас, дня, ми дізналися, що наш ворог викрив нас. Оце й стало справжньою причиною нашого поспішного від’їзду.

І причиною хвороби Ізольди. Цілком зрозуміло, що її здоров’я не витримає постійних нервових струсів.

Ця справа не має лишатися невирішеною.

Цей чоловік, дізнавшись про обман із похороном, якимось чином спромігся вистежити нас: спочатку до Каркасона, а потім — і до Рен-ле-Бена. Саме тому я й прийняв його виклик. Це єдиний спосіб розв’язати цю проблему — раз і назавжди.

Завтра ввечері я зійдуся з ним у двобої. Моя манюня сестричко, мені знадобиться твоя допомога, по яку я мав до тебе звернутися ще багато місяців тому. Я дуже хочу, щоб ти зробила все, аби Ізольда не дізналася про подробиці дуелі. Якщо я не повернуся, то безпеку моїх дружини й дитини я віддаю у твої руки. Маєток по праву належатиме тобі.

Твій люблячий і ніжний брат,

Анатоль.

Руки Леоні розпачливо впали на коліна. Сльози, що їх вона щосили намагалася стримати, тихо покотилися по її щоках. Вона плакала від жалю до себе, через обман і непорозуміння, які віддаляли її від брата та його дружини. Вона плакала з жалю до Ізольди, через те, що вони з Анатолем обдурювали її, а вона ж їх — ніколи. Вона плакала доти, доки ставало емоцій.

Потім думки її загострились. Тепер з’ясувалася причина непоясненої ранкової експедиції Анатоля до лісу.

За день — ні, за лічені години — він може загинути.

Леоні підбігла до вікна й широко розчинила раму. Після прекрасного сонячного ранку небо знов затягнулося хмарами. Усе застигло в непорушній вологій тиші, і промені сонця ледь-ледь пробивалися крізь імлу. Над галявинами й парком навис осінній туман, загорнувши світ у покривало оманливого спокою.