Завтра в надвечір’я.
Глянувши на своє відображення у високому вікні, Леоні вразило те, як сильно вона змінилася, хоча й виглядала начебто так само, як і раніше. Очі, обличчя, підборіддя, рот — усе на місці, але вираз — зовсім інший.
Раптом вона здригнулася. Завтра ж Toussaint — День усіх святих. Йому передуватиме ніч неймовірної та страхітливої краси, коли завіса, що відокремлює добро від зла, є найтоншою. Саме в цей час і трапляються всілякі страхіття. Бо це — час демонів і лиходійств.
Треба будь-що зупинити дуель. І це залежить від неї. Така жахлива головоломка не може тривати безкінечно. Утім, попри ці думки, що шалено вистрибували в її голові, Леоні чудово усвідомлювала: то є марна справа. Вона не зможе примусити Анатоля змінити обраний ним спосіб дій. «Він мусить не схибити», — прошепотіла Леоні. Відчувши себе готовою до зустрічі з братом, вона підійшла до дверей і рвучко відчинила їх.
У коридорі, у завісі цигаркового диму, на неї чекав Анатоль. Мука чекання, поки вона читала листа, чітко відбилась на його обличчі.
— О, Анатолю! — скрикнула Леоні, кидаючись на шию братові.
Його очі наповнилися слізьми.
— Вибач мені, — прошепотів він, не рознімаючи її обіймів. — Я дуже, дуже винен перед тобою. Ти пробачиш мені, манюню?
РОЗДІЛ 79
Більшу частину решти того дня Леоні й Анатоль провели в товаристві одне одного. Ізольда відпочивала після обіду, і вони мали вдосталь часу поговорити. Анатоля так придавив тягар очікування дуелі й усвідомлення обставин, які нещасливо склалися проти нього, що Леоні почувалася не молодшою, а старшою сестрою.
Вона розривалася між гнівом за обман, що тривав так довго, та ніжністю, з якою її серце сприймало любов брата до Ізольди й ті надзвичайні заходи, котрих він ужив, щоб захистити її спокій.
— А мати знала про цей обман? — кілька разів виклично запитувала Леоні, переслідувана спогадом про те, як вона стояла коло, як з’ясувалося, порожньої труни на кладовищі Семетьєр де Монмартр. — Невже я одна ні про що не знала?
— Я не втаємничив її в цю справу, — відповів Анатоль. — Хоча, гадаю, вона зрозуміла, що не все так просто, як здається на перший погляд.
— Отже, ніхто й не вмирав, — тихо мовила дівчина. — А лікарня? А вагітність? Вагітність була?
— Ні. То була ще одна брехня на підтвердження нашого обману.
Тільки в короткі хвилини мовчання Леоні з трепетом згадувала про те, що мусило відбутись наступного вечора. Брат мало розповідав про свого ворога, обмежуючись розповіддю про те, що той устиг завдати Ізольді чимало лиха й страждань за час їхнього короткого знайомства. Він розповів також, що цей чоловік був парижанином і що йому вдалося викрити їхній обман і вистежити їх аж на півдні Франції. Однак Анатоль визнав, що для нього лишається загадкою, як ворогові вдалося зробити кидок із Каркасона до Рен-ле-Бена. Імені його він також не назвав.