— Чи погодиться його супротивник з результатом? — раптом спитала Леоні, сподіваючись на іншу відповідь, аніж ту, яку почула від Анатоля.
Ізольда зупинилась і розпачливо поглянула на дівчину своїми сірими очима.
— Він… він не є людиною честі.
Леоні схопила її за руку й, бажаючи втішити Ізольду й заспокоїтися сама, спитала:
— А коли має народитись дитина?
На мить очі Ізольди пом’якшали.
— Якщо все буде добре, то в червні. Літня дитинка.
Коли вони крадькома, щоб не почули слуги, пробиралися через залу, Леоні здалося, що навколишній світ набув інших, різкіших і недоброзичливих відтінків. Речі, колись такі знайомі й милі серцю — полірований стіл, фортепіано та накритий гобеленом стілець, у який Леоні сховала знайдений у гробниці аркуш із нотами, — усі ці предмети наче відвернулися від неї. І стали холодними, мертвими й чужими.
На вході Леоні зняла з вішака два важкі садові плащі, подала один Ізольді, другий накинула на себе й відчинила двері. Холодні сутінки обвились довкола її ніг, немов набридливий кіт. Вона зняла з полиці вже засвічену лампу.
— О котрій годині має відбутися дуель? — тихо спитала Ізольда.
— У присмерковий час, — відповіла Леоні. — О шостій.
Вона зиркнула на небесну синь, що вже починала чорніти.
— Якщо ми хочемо встигнути, — сказала Леоні, — то маємо поспішати. Ходімо, хутчіш.
РОЗДІЛ 81
«Я люблю тебе, манюню», — повторив сам до себе Анатоль, грюкнувши за собою дверима. Вони з Паскалем, котрий ніс ліхтар, мовчки пішли в кінець під’їзної алеї, де вже чекав екіпаж Денарно.
Анатоль кивком голови привітався з Габіньйо, який усім своїм виглядом виказував небажання брати участь у призначеному двобої. Шарль Денарно потиснув Анатолеві руку.