Широке й безхитрісне обличчя Паскаля густо почервоніло.

— Вони не хочуть іти, — сказав він. — Вони бажають захищати будинок.

— Я не хочу, щоб хтось із них через нас постраждав, Паскалю, — заперечила Леоні.

— Я перекажу їм, мадамо, але не думаю, що від цього їхня рішучість ослабне.

Леоні побачила, що в його очах блищать сльози.

— Дякую, — тихо сказала вона.

— Паскалю, ми захищатимемо твою Маріету, аж поки не прийдемо до тебе.

— Дякую, сеньйоре Беяр.

Паскаль нахилився, поцілував свою дружину та вийшов із кімнати.

На мить запала тиша. А потім на них знову важким тягарем упала вся серйозність ситуації, спонукаючи діяти швидко й рішуче.

— Леоні, візьміть лише найнеобхідніше. Маріето, принесіть валізу й пальто мадам Леоні. Подорож буде тривалою й холодною.

Маріета ледве стримала ридання.

— У моїй валізі, Маріето, яка вже зібрана, є невеличкий футляр, що лежить у скриньці з шитвом. Там малюнки, приблизно отакого розміру, — показала Леоні руками. — Скриньку візьми з собою. Бережи її, але футляр принеси мені, добре?

Почекавши, поки вона піде, Леоні обернулась до мосьє Беяра.

— Це також і не ваша битва, Одріку, — сказала вона.

— Саже, — тихо сказав він. — Друзі називають мене Саже.

Леоні посміхнулася, втішена таким несподіваним виявом довіри.

— Прекрасно, Саже. Якось ви мені казали — давно, кілька років тому, що моя допомога знадобиться не мертвим, а живим. Пам’ятаєте? — Вона глянула на хлопчика. — Найважливіше зараз — це він. Якщо ви зараз візьмете його з собою, то принаймні я знатиму, що свій обов’язок виконала.

Він усміхнувся.

— Кохання, правдиве кохання, ніколи не вмирає, Леоні. Твій брат, Ізольда, твоя мати — усі вони це знали. Вона будуть із тобою завжди.