— Що сталося, мосьє? — нервово спитала Елоїза. — Здається, ви чимось…
Джуліан не відповів. Різко крутнувшись на п’ятах, він сягнистим кроком перетнув хол і вийшов на веранду, грюкнувши дверима так, що аж стіна задвигтіла.
— Що сказати племінникові, коли повернеться? — гукнула Елоїза йому вслід.
З маленького віконця біля реєстраційного столика вона побачила, як Джуліан кудись пішов. Утім, не до озера, як мадам Мартін, а до лісу.
РОЗДІЛ 99
Попереду виднілась алея, обсаджена старими в’язами, та якась ледь помітна стежина. Здається, вона нікуди не вела, проте коли Мередіт придивилась, то побачила на землі обриси фундаменту й кілька розбитих каменів. Тут колись була якась споруда.
Ось те саме місце.
Притискаючи до себе скриньку з картами, Мередіт повільно рушила туди, де колись стояла гробниця. Трава під її ногами була мокра від роси, наче недавно випав дощ. Навіть крізь підошви своїх закаляних черевиків вона відчувала запустіння й самоту цієї місцини.
Мередіт аж губу закусила від розчарування. Кілька кам’яних блоків, рештки зовнішньої стіни, а за винятком цього — просто порожнє місце. І скрізь трава, куди не глянь.
Придивись уважніше.
Мередіт придивилась. І помітила, що поверхня не була цілком пласкою. Додавши трохи уяви, вона побачила обриси гробниці. То була невеличка ділянка землі, десь футів двадцять на десять, наче клаптик городу, що просів у землю. Стиснувши міцніше ручки скриньки, Мередіт ступила вперед. І збагнула, що при цьому злегка підняла ногу.
Немов через поріг переступила.
І відразу ж світло довкола змінилося. Неначе ущільнилось і стало менш прозорим. Почулося гудіння вітру, що нагадувало високу, повторювану раз за разом ноту або дзижчання телеграфних дротів. Мередіт відчула слабкий, ледь уловимий запах ладану та вологого каміння; до неї долетіли звуки древніх молитов.
Вона поклала скриньку додолу, а потім випросталась і роззирнулася. Завдяки якомусь дивовижному атмосферному ефекту над вологою поверхнею землі став здійматися легенький туман. Одна по одній у повітрі почали з’являтись яскраві цятки; вони повисли по периметру руїни, наче хтось засвітив під стінами кілька маленьких свічечок. Кожен ореол, поєднуючись із попереднім, окреслив обриси зниклих стін гробниці. Мередіт здалося, що через легку імлу вона побачили смутні обриси букв: С-А-D-Е. Коли вона ступила вперед, поверхня під її ногами теж стала відчуватись по-іншому. То вже була не земля, не трава, а тверді й холодні кам’яні плити.
Мередіт стала навколішки, не звертаючи уваги на вологу, що просотувалася крізь коліна її джинсів. Потім підняла віко скриньки й дістала колоду. Не бажаючи зіпсувати карти, вона зняла куртку, вивернула її й розстелила, накривши скриньку. Перетасувавши карти, як показувала їй у Парижі Лаура, вона лівою рукою розділила колоду на три окремі купки. Потім знову склала їх докупи — середину, верх і низ — і поклала на імпровізований стіл.