Мередіт охопив відчай, і їй уже не хотілося дивитись далі, але якийсь порух на сусідній карті привернув її увагу. Вона глипнула на Жрицю. Спочатку прекрасне обличчя Ізольди Верньє спокійно поглянуло на неї з карти II; вона була лагідна й безтурботна, у довгій блакитній сукні та білих рукавичках, що підкреслювали її тонкі елегантні пальці та красиві тендітні руки. Раптом її риси почали змінюватись, а рум’янець із рожевого перетворився на синій. Очі Ізольди розширилися, руки ковзнули вгору й заколихалися над головою, немов вона пливла, гойдаючись, у воді.

Потонула.

То — відлуння смерті рідної матері Мередіт.

Карта наче темнішала, а спідниці Ізольди пузирилися навколо її вдягнутих у панчохи ніг. Їхній шовк поблискував у каламутно-зеленому підводному світі, а слизькі пальці знімали з ніг матово-білі черевички.

Очі Ізольди заплющились, але Мередіт спостерегла, що прощальним їхнім виразом було полегшення, а не страх перед смертю. Як таке могло трапитись? Невже життя стало для цієї жінки настільки нестерпним, що їй закортіло померти?

Поглянувши в кінець низки карт, на Диявола, Мередіт усміхнулася. Дві постаті, що стояли біля нього, скуті ланцюгом, зникли. А сам ланцюг валявся коло постаменту, на якому стояв Диявол. Асмодей лишився на самоті.

Мередіт глибоко зітхнула. Якщо карти розповідають історію, то де ж тут Леоні? Що сталося з нею? Вона простягла руку, та однаково не наважилась перевернути останню карту. Їй страшенно кортіло дізнатися правду. Утім, водночас історія, що могла відкритися в мінливих образах, лякала її.

Мередіт підчепила карту кінчиком нігтя, заплющила очі й порахувала до трьох. А потім глянула на неї.

Лицевий бік карти був чистим, незаповненим.

Мередіт стала навколішки, не вірячи власним очам. Вона взяла її в руки й повертіла туди-сюди.

Карта лишилась порожньою, абсолютно білою; на ній не зосталося навіть синіх та зелених барв південних краєвидів.

Цієї миті її роздуми перервав якийсь звук. Тріск сухої гілки, хрускіт камінця під ногами, помах крил наполоханого птаха.

Мередіт підвелась, обернулась, але нічого й нікого не побачила. «Холе! Це ти?»

Кроки наближалися. Хтось швидко йшов через ліс, шерехтячи опалим листям і хрумкаючи сухими гілочками під ногами.

Якщо це він, то чому не відповідає? «Холе! Це зовсім не смішно».

Мередіт не знала, що робити. Найрозумніше було б утекти, а не чекати, поки прийде незнайомець і пояснить, чого конкретно йому треба.

Ні, найрозумніше — це не панікувати, щоб не наробити дурниць.

Вона спробувала переконати себе, що то лише якийсь постоялець готелю, котрий вийшов прогулятись у ліс. Проте швидко заходилася складати карти. І помітила, що й декілька інших теж стали чистими. Зникла Вежа, і зник Чарівник.