Пальцями, неслухняними від холоду та страху, хапала Мередіт карти. Раптом у неї виникло таке відчуття, що по її руці біжить павук. Вона махнула зап’ястям, щоб скинути його, але виявилось, що ніякого павука там немає. Однак відчуття таки залишилося.
А ще з’явився якийсь новий запах. Пахло вже не зів’ялим листям, мокрим камінням і ладаном, як кілька хвилин тому, а смерділо тухлою рибою чи застоялою в гирлі річки водою. Окрім того, запахло вогнищем, але не звичними осінніми багаттями, а розжареними вуглинами та ядучим димом.
Пролетіла мить. Мередіт кліпнула й відсахнулась. Раптом куточком ока вона помітила якийсь рух. То був звір із чорною кошлатою шерстю, що крався, низько пригнувшись, крізь чагарники по краю галявини. Мередіт заклякла. Своїми розмірами звір нагадував вовка чи дикого кабана, хоча вона не була впевнена, що у Франції ще десь лишилися вовки. Здавалося, тварина пересувалась на задніх лапах. Мередіт притиснула до себе скриньку. Тепер їй стало видно огидні спотворені передні кінцівки та блискучу, вкриту виразками шкіру. На мить істота зупинилась і витріщилася на неї своїми блакитними очима. Мередіт відчула різкий біль у грудях, наче її штрикнули вістрям гострого ножа; потім потвора відвернулась, і біль ізник.
Раптом почувся гучний шум. Мередіт зиркнула вниз і побачила, як терези, що їх тримала Справедливість на карті XI, вислизнули з її руки й заторохтіли мідними тарілочками по камінній підлозі малюнка.
Це прийшли за тобою.
Дві історії злилися в одну, як і передрікала Лаура. Карти звели воєдино минуле й сьогодення.
Мередіт відчула, як волосинки на її потилиці стали сторч, і збагнула, що поки вона вдивлялася в ліс, намагаючись розгледіти, що ж там рухається в його темряві, небезпека підкралася з протилежного напрямку.
Тікати було пізно.
Позаду неї вже хтось стояв. Або щось.
РОЗДІЛ 100
— Віддайте карти, — наказав хтось.
Від цього голосу Мередіт аж душа в п’яти забігла.
Вона різко обернулася, міцно стискаючи карти, і миттєво відсахнулася. Завжди такий бездоганно-чепурний, хоч би де вона його бачила — в Рен-ле-Бені чи в готелі, Джуліан Лоуренс зараз виглядав як вичавлена цитрина. Комірець його сорочки був розстебнутий, він страшенно упрів, а з рота тхнуло перегаром.
— Там, у лісі, якась істота, — бовкнула Мередіт, навіть не подумавши. — Вовк абощо. Правду вам кажу. Одразу за стіною.
Він зупинився, і на мить у його навіжених очах промайнуло замішання.
— Стіни? Які стіни? Про що ви говорите?