Я не можу заснути.

Мередіт ніяк не вдавалося самій ворожити на картах. Бо чим більше вона читала свої нотатки, тим більше заплутувалась у значеннях. Тому вона просто збиралась перевертати карти (можливо, це буде вісім карт, ураховуючи взаємозв’язок між музикою та цим місцем) доти, доки не окреслиться якась схема.

Поки, як казала Леоні, карти самі не розкажуть історію.

Вона витягла першу карту й посміхнулася, забачивши вже знайомі риси обличчя Справедливості. Незважаючи на перетасування та зсуви карт, поверх колоди опинилась та сама карта, що й була там тоді, коли Мередіт знайшла колоду в схованці серед висохлого русла річки.

Другою картою виявилась Вежа, карта конфлікту й загрози. Мередіт поклала її біля першої та потягнула знову. На неї поглянули чисті блакитні очі Чарівника, одна рука якого вказувала на небеса, а друга на землю. Над головою в нього виднівся символ нескінченності — перевернута вісімка. Його фігура здавалася трохи загрозливою й не була однозначно лихою чи однозначно доброю. Придивившись уважніше, Мередіт пригадала, що десь наче бачила його обличчя, але не могла точно згадати, де саме.

Витягши четверту карту, Мередіт знову всміхнулася: Блазень. Анатоль Верньє, у білому костюмі, канотьє та з ціпком у руці. Таким і намалювала його сестра Леоні. За Блазнем з’явилася Жриця, Ізольда Верньєр, — прекрасна, елегантна й загадкова. Потім з’явилася карта Закохані — Ізольда й Анатоль разом.

Картою номер сім був Диявол. Перевернувши її, Мередіт на мить затримала над нею руку, чекаючи, поки перед її очима не проступлять лиховісні обриси Асмодея. Демон, уособлення страхів і небезпеки, що чигала в горах. Про нього та всіляку іншу нечисть писав у своїй книзі Одрік Беяр. То були історії про зло — минуле й сьогоднішнє.

Із послідовності витягнутих карт Мередіт уже здогадалася, якою буде остання. Тут зібрались уже всі персонажі в тому вигляді, як їх намалювала Леоні, але трохи змінені, трохи переінакшені — для того, щоб розповісти свою, окрему історію.

Відчуваючи в ніздрях запах ладану та подумки споглядаючи барвисті картини минулого, Мередіт відчула, як час прослизає повз неї, немов кудись ізникає.

Безперервне сьогодення, те, що було досі, й те, що мало статись — усе це поєдналось у простій дії, у розкладанні карт.

Минуле переплелося з сьогоденням.

Торкнувшись кінчиками пальців останньої карти, Мередіт, іще не перевернувши її, одразу ж відчула, як із мороку вийшла Леоні.

Карта VIII: Сила.

Залишивши її неперевернутою, Мередіт сіла на землю, байдужа до вологи й холоду, і глянула на октаву карт, розкладених на ящичку. За якусь мить вона помітила, що фігури почали змінюватись. Її погляд привернув Блазень. Спочатку на ньому з’явилась кольорова цятка, якої раніше не було. То була пляма крові, ледь видима, але вона розросталася, розпускаючись, наче квітка, на білому костюмі Анатоля. І закрила його серце. На мить Мередіт здалося, що він затримав на ній свій погляд. Їй забило дух; вона вжахнулась, але не змогла відірвати очей від карти. Вона здогадалася, що бачить, як помирає Анатоль Верньє. Його фігура поволі розпростерлася на землі, відкривши краєвид верхогір’їв Суларакта Безу, зображених на задньому плані.