Гольдройз покрутив головою на товстій шиї, йому це вдавалося важко, та все ж устиг помітити, що в садибі, крім них, нікого нема. Однак запитав:

— Ми самі?

— Як бачите.

— А де чоловік?

— Бандитів ловить.

— Бандитів… — невдоволено пробуркотів Гольдройз. — Слово яке винайшли! Негарне слово…

— Як же їх називати?

— Можна по-різному: повстанці, народні месники…

— Які ж народні, коли села грабують?

— Начулася… — заперечив Гольдройз. — Як же їм прожити, якщо в селах харч не брати?

— Були б справжніми народними месниками, народ би їх і прогодував.

— Народ у нас ще того… — повчально мовив Йона Янкелевич. — Народ сам не знає, чого йому треба. Вчити треба народ, скажу я тобі.

— Нагаями?

— Батько тебе різкою напучував?

— Батько — ні, мати.

— Отож, іноді й нагаї не завадять. Люди після них розумнішають. То батько, кажеш, тебе не напучував? Жалів тебе батько, а ти йому от чим віддячила…

— То він же Сергія під кулі вів!

— Під кулі… під кулі… Знаєш ти багато! Ванько Ванькович на тебе все життя поклав, а ти що йому?

— Сергія не віддам! — рішуче заявила Фрося.

— Не віддам… не віддам… — знову передражнив її Гольдройз. — Хто тебе питатиме?