— От що, Йоно Янкелевичу, — спалахнула Фрося, — не вийде в нас розмови. Кажіть, по що прийшли, бо моркву маю вистьобати.

— Почекає твоя морква. Аби мені твої турботи… — Гольдройз нараз хитро примружився й запитав: — Ти мою Рахіль знаєш?

— Дружину вашу?

— Авжеж.

— Бачила.

— Ну, і що скажеш?

— Жінка як жінка. Огрядна…

Йона Янкелевич зареготав задоволено й потер своє велике черево.

— Огрядна — не те слово. Бочка — от що моя Рахіль. А побачила б її двадцять років тому! Стеблинка, точно кажу, стеблиночка, а вродлива, а сміхотлива, не ходила — пританцьовувала. Точно як ти…

— Ну й що?

— А те, дитино, що не відомо, якою ти колись станеш, — пояснив Гольдройз жорстко. — І чи захоче Сергій на тебе тоді дивитися…

— Гадаєте?..

— Гадаю, — перебив Йона Янкелевич, — навчити тебе хочу. Кожному чоловікові жінка колись набридає. Як мені Рахіль. Це тільки дурні кажуть, що євреї товстих жінок люблять. Розмова у нас відверта, то скажу: мені більше дівчатка подобаються, оті, мов стеблиночки. А знаєш, що біля Рахілі тримає?

— Обов’язок?

— Обов’язок!.. — весело й голосно зареготав Йона Янкелевич. — А чхати я хотів на обов’язок. Нема обов’язків у ділової людини, та й взагалі, чоловік, коли жінка йому набридає, сто причин вигадає, аби себе виправдати. Гроші мене з Рахіллю пов’язали, дали за нею знаєш скільки!

— То ж революція все відібрала…

— У дурних. І розумні, правда, втратили, але не все. А Рахіль товста-товста, а кебету має. Я свої гроші по банках тримав, акції купував, землю, магазин навіть у Києві мав. Де та земля і де той магазин? А акції? Ними тільки… — Йона Янкелевич зробив виразний жест. — Збереглася, правда, дещиця, не брехатиму, збереглася, от ми й знову на поверхні плаваємо і кермо намагаємось твердо тримати. А Рахіль моя безцінна золотом та камінцями бавилася, я їй такі вигідні справи міг влаштувати — за рік капітал би подвоїла, а вона лише рученькою своєю пухленькою махала. От і цілую я тепер оту рученьку, бо на пальчиках стільки всякого, що пів-Бердичева купити можна. — Замріяно закотив угору очі. — А чим ти свого комполку прив’яжеш? — запитав раптом зовсім іншим тоном.

— Не такий він, як ви, — заперечила Фрося, — і гроші нам — тьху…

— Дотепер було тьху, коли батько всім забезпечував. Ти свого благовірного м’ясом годувати схочеш, а на його платню не розженешся.

— Город у мене, — обвела навколо рукою Фрося, — овочі і яблука всю зиму матиму.