— Може, не зовсім. Просто я ще не вважаю себе остаточно своїм у цьому суспільстві, його закони й звички ще не ввійшли в мою плоть і кров, не стали невід’ємно моїми.

Олег Данилович заплющив очі й подумав: оце, що він сказав зараз, також брехня, невеличка, проте брехня. А якщо чесно, то все йде від того, що він чогось боїться. Бо від Горожанина, голови губвиконкому, ще якогось начальства залежить, працюватиме він в гаражі чи десь в іншому місці, зрештою, його щастя з Наталею, а без неї він не уявляє життя. От і доводиться йти на маленькі, та все ж компроміси, як він з тою ж Дороговказ: інший зовсім би не розмовляв з нею, не звертав на неї уваги, а він но раз уже ловив себе на тому, що намагається бути з комірницею підкреслено люб’язним. Іноді навіть запобігаєш перед нею, визнав нарешті відверто, але ж добре визнавати таке тільки перед самим собою, ну, почервонієш у темряві, як зараз, все одно ніхто не побачить…

Олег Данилович мимоволі тяжко зітхнув, і Наталя присунулася до нього.

— Я не засуджую тебе, — гаряче видихнула у вухо.

“Однак я засуджую сам себе”, — міг би відповісти Олег Данилович, та промовчав. А потім подумав: а чого засуджувати? Хто вони, оті яковлєви та іже з ними? Мерзота, погань, паскуди… І чи варто з-за них займатися самобичуванням? Той же Яковлєв, якщо б зміг, плюнув би на нього, розтер і тут же забув. З таких, як Яковлєв, за сприятливих умов виходили побєдоносцеви та аракчеєви.

Ця думка начебто заспокоїла Олега Даниловича, притулився до Наталі й хотів заснути, та десь всередині все ж ворушився якийсь непомітний, маленький, зовсім мікроскопічний хробачок. Олег Данилович навіть знав, як він зветься: муки сумління. Знав також, що вгамувати його зовсім легко, та не міг чи не хотів — не спав і крутився на ліжку аж до ранку.

35

35

За ворітьми почувся гуркіт коліс, рипнула хвіртка, Фрося відірвалася від грядки з морквою і побачила Гольдройза. Йона Янкелевич оглянув подвір’я, привітно помахав господині рукою. Непоспішливо дістався веранди, вмостився на табуретці, й дивно було, як вона витримує його огрядне тіло.

Фрося сіла навпроти Гольдройза. Догадувалась, чого з’явився, та мовчала, чекаючи, що скаже сам.

Йона Янкелевич витягнув коробку цигарок, покрутив коліщатко дешевенької, проте надійної запальнички, випустив з ніздрів хмару пахучого диму, спідлоба глянув на Фросю і запитав:

— Знаєш, чого я хочу?

— Ні.

— І не догадуєшся?

— Догадуюсь.

— Чого ж мовчиш?

— А самі скажете.

— Якщо прийшов, звичайно, скажу, — погодився Йона Янкелевич. — Гарного мало.

— Авжеж.