Гольдройз також огледівся довкола, що далося йому значно важче, й схвалив.

— Город у тебе справний. І взагалі ти нівроку, тому червоному командирові щастя саме до рук далося. Бачу я, Фросю, не переконати тебе, хоч і хотілося…

— Де батько? — запитала Фрося.

— Отак я тобі й повідомив… Приведеш ескадрон, а вони шашки наголо й порубають Ванька Ваньковича. А мені ще компаньйон потрібен.

— Міліція його розшукує, все одно заарештують.

— Отак байдуже кажеш?..

Фрося замислилася. Після того, як врятувала ескадрон від бандитських куль, мала довгу розмову з Сергієм і висповідалася. Розповіла, що був у них дім під Таращею і жили заможно, що селяни лютували на батька й довелося втекти, але батько все одно носив камінь за пазухою, ненавидів нову владу, от і вирішив допомогти бандитам. Але про Якубовича змовчала, виправдовувала себе тим, що не можна ятрити Сергієві серце, та була нещирою сама з собою. Боялася: кине, лишить самотньою, переважить у ньому ота класова свідомість, про яку тепер пишуть усі газети. Але хіба може хоч щось на світі переважити кохання? У неї — ні, але ж у Сергія?..

А він сидів мовчки, потім закурив і тільки світлячок цигарки освітлював кімнату. Докурив аж до пучок, загасив цигарку й сказав:

— Я з комісаром балакав, і він твій вчинок схвалює. Пішла ти протії контри, отже — паша. Те, що було, забудь, я в твоєму минулому копирсатися не буду. Люблю я тебе, Фросю, й вірю тобі.

Сергій обійняв її міцно, й вона притиснулася до нього, і не було тоді на світі щасливіших за них. А потім Сергій сказав:

— Ми твого батька все одно спіймаємо. Не сьогодні, то завтра. Якщо дізнаєшся про нього, мені скажеш.

Фрося лише кивнула, але подумала: навіщо? Адже батька напевно розстріляють, і його кров буде на ній. Хай вже ловлять самі. І нехай би вони скоріше поїхали звідси — кудись у Київ чи навіть до самої Москви, якомога далі від Таращі, хоч і в Сибір, вона звикне до всього, аби покінчити з минулим.

І ось це минуле сидить зараз перед нею на табуретці — огрядне і самовпевнене. Звуть це минуле Йоною Янкелевичем Гольдройзом. І треба спекатися його.

— Чого хочете? — запитала Фрося сухо.

— Батькові речі. Скриня його тут… Решту не потребує.

Фрося знала: у скрині батько зберігає найкоштовніше, мабуть, гроші й золото. Хотіла сказати про неї Сергієві, та утрималася. Невідомо, що насправді у тій скрині, потрапить до міліції чи навіть ДПУ, почнуть розбиратися й докопаються до всього. Тому, повернувшись з Іванополя, одразу перенесла батькову скриню на горище, заховала у глухий кут, закидала різним мотлохом. Виявляється, вчинила правильно, бо наступного ранку наскочила міліція, обшукали всю батькову половину, але нічого, крім одягу та різних дрібниць, не знайшли.