— От бачиш, — переможно вигукнула Наталя, — коли рубали голову Карлу Першому, кат, мабуть, був упевнений, що робить справедливу справу, але підводився на ешафот у машкарі, бо, ненавидячи своїх гнобителів, народ зневажає й катів.

— Ми залізли в хащі, з яких не просто вилізти.

— Навіть неможливо.

— Люди такі різні, — безнадійно сказав Олег Данилович, — у нас в гаражі є комірниця Дороговказ, я казав тобі про неї, так от, лиш за то, що я колишній полковник, вона, певно, власноручно розстріляла б мене.

— Помиляєшся, — заперечила Наталя, — вона б знищила тебе не за твої колишні погони, вона б розстрілювала всіх, кому заздрить, а заздрить вона півсвітові.

— Гадаєш, саме з таких виходять кати?

— З кого ж іще?

— Наше щастя, що таких людей мало. І в міру того, як суспільство вдосконалюватиметься й розумнішатиме, їх ставатиме все менше й менше.

— Важко повірити в швидке вдосконалення людини.

Олег Данилович подивився на Наталю здивовано, але в темряві не розібрав виразу її обличчя. Проте мовлено було достатньо жорстко.

— Чого ж ти хочеш? — запитав уражено.

— Правди.

— Знаючи, що її не може бути?

— Так, знаючи це. Хочу, аби люди прагнули її. Розумієш, усі ми раби — чи то звичок, чи то виховання, чи просто рабство закладене в генах. Чогось боїмося — втратити посаду, гроші, прихильність друзів, схвальний погляд начальника, ми боїмося смерті й брешемо самі собі, що існує потойбічний світ, все людство загрузло в брехні й ніяк не видереться з цього багновиська.

— Ти засуджуєш мене, — сумно сказав Олег Данилович, — та чи зможеш простити?

Наталя погладила його по голові зовсім як маленького хлопчика.

— Я вже простила тебе, — мовила. — Однак скажи, чи погодився б ти з пропозицією отого Горожанина, якби не був колись полковником?

Вона влучила просто в саму десятку, і Олег Данилович подумки віддав належне її проникливості.

— Маєш на увазі: я погодився, щоби хоч трохи спокутувати свою вину?

— Хіба не так?