Коли на восьмий день ми досягли, нарешті, Міста Сосен, за нами рухалася з дикою музикою ціла армія — тисяч десять кремезних горян-відчайдухів. Проте дорогою Отомі не розмовляла ні з воїнами, ні з вождями, обмежуючись звичними вітаннями, хоча горяни кожного ранку, коли ми просувалися шляхом — я верхи на іспанському коні, а моя дружина в паланкіні, — зустрічали нас гучними вигуками і неймовірним шумом.

У міру нашого просування краєвид ставав усе дикіший і прекрасніший. Тепер ми рухалися крізь соснові ліси з острівцями дубових гаїв, чагарників і заростей папороті. Раз у раз нам доводилося долати повноводі бурхливі гірські потоки або пробиратися вузькими ущелинами, підіймаючись все вище і вище. Тут у горах природа нагадувала мені Англію, тільки сонця було набагато більше.

Нарешті, ми заглибилися в ущелину серед червоних скель. Вона тяглася майже милю і була часом такою вузькою, що тут не змогли б проїхати поряд троє вершників. Прямовисні кручі здіймалися обабіч на висоту до двох тисяч футів. Це була єдина дорога, що вела до Міста Сосен, якщо не брати до уваги кількох потайних гірських стежок.

— Поглянь-но, — сказав я Отомі, — тут сотня воїнів зможе затримати цілу армію!

Тоді я навіть не думав, що колись це доведеться зробити мені самому.

Але ущелина завернула, і я аж остовпів: переді мною у всій своїй красі розкинулося Місто Сосен. Воно лежало в округлій долині, оточеній кільцем гір, схили яких були поспіль вкриті дубовими і кедровими лісами. Тільки одна вершина в самому центрі цього гірського пасма була не зеленою, а чорною від лави. Над її сніговою шапкою вдень здіймався стовп диму, що його вночі осявало палахке полум’я. Це був вулкан Хака, або “Королева”. Він не такий високий, як вулкани Орісаба, Попокатепетль та Істаксиуатль, але мені здається, Хака перевершує їх усіх досконалістю форми і красою то синього, то пурпурового вогню, який здіймається догори ночами або коли його надра потривожені. Племена отомі поклоняються вулкану, як богу, приносячи йому людські жертви, і в цьому немає нічого дивного, бо колись потоки лави вирвалися з кратера і проклали собі шлях через усе Місто Сосен. Вони вважають, що на священній вершині живуть духи, а тому ніхто не насмілюється переступити межу снігів.

Отже, Місто Сосен хоча і не таке велике, як інші міста Анауаку (в ньому жило всього тисяч тридцять п’ять горян-отомі), зате воно красивіше за всі інші індіанські міста. Прямі вулиці сходилися до центрального майдану. Уздовж них у зелені садів ховалися будинки з лави з дахами, вибіленими вапном. Посеред майдану священна піраміда з храмами, прикрашеними рядами черепів, а навпроти стояв палац предків Отомі — довга, низька і дуже стара будівля з безліччю дворів і незліченними статуями змій і богів, що посміхаються. Палац і теокалі були оздоблені прекрасним білим камінням, що виблискувало на сонці, як срібло, отож обидві будівлі різко виділялися на тлі темних будинків з лави.