Увесь цей безцінний вантаж ми поступово перенесли на вершину пагорба поблизу озера і поклали біля входу в прямовисну шахту на купу викопаної землі. Коли в човнах нічого не залишилося, Куаутемок торкнув за плече мене і ще одного високородного ацтека, чия мати була тласкаланкою. Він запитав, чи не хочемо ми спуститися разом з ним до шахти, щоб допомогти йому вкласти скарби.

— Охоче, — відповів я, бо мені хотілося побачити підземелля.

Проте ацтек забарився і, тільки подолавши нерішучість, згодився піти разом з нами собі на лихо.

Куаутемок узяв смолоскипи, і його спустили вниз. Потім настала моя черга. Немов павук на павутині, висів я на мотузку, опускаючись дедалі нижче і нижче: шахта виявилася дуже глибокою. Нарешті я досяг дна і опинився поряд з Куаутемоком. При світлі смолоскипа, який він тримав в руці, я побачив викладений на стіні шахти на висоту людського зросту карниз із сухої глиняної цегли. На ньому стояла притулена до стіни величезна кам’яна плита із викарбуваними ацтекськими письменами-малюнками, які нині я розумію легко. У написі мовилося про те, що в перший рік правління Куїтлауака, імператора Анауаку, тут поховані скарби його країни; далі йшло страхітливе прокляття, що загрожувало тому, хто на них спокуситься. Позаду нас у кутку шахти відкривався горизонтальний хід завдовжки з десять кроків і досить високий — по ньому можна було йти, не нагинаючись. Він закінчувався печерою приблизно завбільшки як ця кімната, де я сьогодні пишу. Біля самого входу в печеру був приготований вапняний розчин і штабелі цегли, що нагадали мені штабелі каміння в севільському підземеллі, де була замурована живцем Ізабелла де Сигуенса.

— Хто вирив цю печеру? — запитав я.

— Ті, хто не знали, що вони риють, — відповів Куаутемок. — А, ось і наш помічник! Прошу тебе, брате, нічому не дивуйся і пам’ятай, — якщо я так чиню, значить, у мене є на те причини…

Перш ніж я устиг що-небудь запитати, знатний ацтек опинився поруч із нами. Потім згори почали спускати мішки і глиняні вази. Ми з ацтеком перекочували вантаж проходом печери точнісінько так, як у нас в Англії перекочують бочки з елем. Так ми трудилися години дві з гаком, поки не розмістили всі скарби. Останній мішок розірвався, коли його спускали, і на нас хлинув цілий дощ коштовного каміння. Велике намисто зі смарагдів неймовірної краси впало мені на голову і повисло, зачепившись за плече.

— Візьми його собі на згадку про цю ніч! — розсміявся Куаутемок, і я з радістю заховав безцінний дар на грудях. Це намисто досі у мене. Саме з нього я зняв той смарагд, один з найменших, який подарував нашій королеві Єлизаветі. Упродовж тривалого часу його носила Отомі, отож я хочу, щоб намисто поховали разом зі мною. Знавці казали, що йому немає ціни, але що мені до того! Скільки б воно не коштувало, намисто буде поховане в моїй могилі на дитчингемському цвинтарі, і горе тому, хто замислить забрати цю коштовність! Його уразить прокляття, накреслене на стінах, що приховують скарби ацтеків.