— Напишіть цю листівку самі, в мене немає часу, — говорив Шрагін. — Зміст такий: на заводі вбито якогось Сніжка, його смерть повчальна. Він залишився в місті, вважаючи, що, коли не лізти в політику, то можна жити в злагоді і з окупантами. В турботах про власну шкуру він, як і слід було сподіватися, став зрадником і просто агентом гестапо. Патріоти винесли йому смертний вирок і виконали його. Вічна ганьба зрадникам, вічна слава патріотам Батьківщини! Зрозуміло?

— Чого ж тут не зрозуміти, — відповідав Велично. — На одного гада менше — повітря чистіше.

Попрощавшись з Величком, Шрагін зробив великий гак по місту. Йому треба було потрапити на вулицю, де на цегляній огорожі міг бути умовний знак про те, що в місто прийшло повідомлення від товаришів, які пішли до партизанів. Майже щодня Шрагін проходив тут, але марно. А зараз ще здалеку він побачив біля огорожі знайому постать Григоренка. Від передчуття біди Шрагін мимоволі уповільнив ходу.

Вони привітались, як могли це зробити знайомі, випадково зустрівшись, і повільно пішли разом.

— З ночі стою тут замість мітки. До того вже дійшов, Ігоре Миколайовичу, що бога почав благати, щоб ви прийшли… — нервово почав Григоренко.

З походом до партизанів нічого не вийшло. До умовного місця збору, недалеко від лісної балки, де діяли партизани, всі добралися благополучно. Але зразу ж наштовхнулися на засідку. Каральний батальйон СС і рота цивільної поліції зі всіх боків блокували партизанський район. Скрізь у селах і на хуторах розставлені пости. Партизани, заздалегідь довідавшись про каральну експедицію, залишили лісну балку і розійшлися по своїх селах. І ні до кого з них не можна було знайти стежку. Мешканці сіл пильно оберігали своїх партизанів. Учителя, який мав зв’язати чекістів з партизанами, на місці не було — він теж утік від облави і десь переховувався. Григоренко і Дем’янов рискнули заночувати в селі, як їм здалося, в цілком надійного чоловіка, а він уночі привів у хату поліцаїв. Мабуть, прийняв їх за поліцейських шпигунів і вирішив «вислужитись». Згодом, коли зрозумів, що трапилось, намагався зарадити справі, почав підтверджувати все, що вони йому казали, і навіть додавати до цього свої незграбні хитрощі. Тоді поліцаї запідозрили і його. Дем’янов заявив поліцаям, що він і Григоренко втекли з міста, аби їх не вивезли в Німеччину. Очевидно, поліцаї щодо цього мали якусь інструкцію, бо зразу ж не допитуючи, відправили їх назад у місто. Вночі вони втекли. Григоренко чотири доби кружними дорогами добирався до міста. Що з Дем’яновим, він не знав, бо під час втечі вони загубили один одного.