— Мабуть, запальний шнур згорів до строку, — зробила висновок вона. — Але живим у їхні паскудні руки він не попав… Я тепер ходжу до них, вимагаю, щоб вони віддали Сашине тіло. Хочу поховати його, як людину, щоб могилка була. У нього ж синочки є, може, приїдуть коли-небудь поклонитись…

Вона судорожно зітхнула і, підвівши очі на Шрагіна, ледве чутно спитала:

— Чому так трапилось? Чому? Він же був такий певний, що все закінчиться добре. Ішов на чергування веселий. Сказав: «Над північ поглянь у бік нафтобази, побачиш чудову картину». Я йому ще сказала: «Підожди радіти, як би не заплакати». А він на це: «Тоді передай Ігореві Миколайовичу, щоб він ні про що не тривожився». От я і передаю…

Вона відхилила голову назад до стіни і деякий час дивилась у вічі Шрагіну, губи її почали здригатись, кривитись, вона заплющила очі, переборюючи себе, щоб не заплакати, стулила губи, і, хоч очі були заплющені, та сльози вже хлинули з-під густих вій, потекли по її напухлому обличчю. Шрагін взяв Юлину холодну руку і немов відігрівав її в своїх долонях. І мовчав…

Юля вивільнила руку, краєм шерстяної хустки витерла сльози, і, наче нічого й не було, говорила далі:

— А потім прийшли до мене. Години дві обшук робили. Але Саша саме в той день останнього чергування все до найменшої дрібниці передивився, навіть лаз у сарайчику засипав. Проте вони туди й не пішли. У нас в пічному димоході граната була схована — для надзвичайного випадку. Я було вирішила пустити її в хід, та подумала: а що, коли Саша живий і зник? Мене вони спершу на хитрість ловили — мовляв, Федорчук у них, все вже сказав, і мені треба, якщо я хочу йому й собі доброго, у всьому теж признатись. Я зразу зрозуміла — Саша загинув або втік. І тоді я їм такий галас зчинила… — Юля через силу всміхнулась. — З росіянами, кричу, не впоралися, то взялися за своїх, за німців. Хапаєте чесних фольксдойчів. Я за це самому Гітлеру скаргу напишу. Вони слухали, слухали і давай мене бити… А я все рівно — я чесна німкеня, і Саша мій теж чесна людина, і ми обоє, як найпослідущі дурні, вірно служили новому порядкові і от заслужили таку нагороду… Повезли мене в тюрму. А назавтра все спочатку. І били знову. Я все рівно своє кричала. Так дев'ять днів підряд. Потім сказали, що я паскуда, шлюха, а що коханець мій уже в пеклі горілку з чортами п’є. За цю брехню я істерику вчинила. Тоді вони знову мене побили й вигнали. От і все. Потім я пішла до себе в ресторан, а мене туди й не пустили. Так що я тепер вимагаю від них не тільки Сашу, а й роботу… Ну гади! Які гади! Чи буде їм коли кінець, Ігоре Миколайовичу?