— Вам видніше, Ігоре Миколайовичу, — якось байдуже відізвався він…

У тривожних роздумах Шрагіна про становище групи історія з Григоренком посідала своє особливе, болюче місце. Шрагін винуватив себе в тому, що вчасно не розгадав хлопця, не допоміг йому стати кращим. Адже, приїхавши сюди, Григоренко напевно вважав себе готовим до красивих подвигів і навіть до загибелі — і теж красивої і героїчної. Тоді, на початку, він не влаштовувався на роботу зовсім не тому, що не міг знайти собі відповідного місця. Він просто не міг допустити, що він, призначений для здійснення подвигів, буде, як Харченко і Димко, місити тісто на макаронній фабриці, або, як Дем’янов, забивати худобу на бойні чи, як Ковальов і Назаров, лазити під товарними вагонами, перевіряючи зчеплення. І те, що під час першого знайомства Шрагін сприйняв у ньому за впевненість і хоробрість, насправді було самовпевненістю, що приховувала від першого погляду небезпечне нерозуміння професії розвідника. Цей прорахунок Шрагін не міг собі простити. Тепер він розумів, що швидко виявити цей свій прорахунок не зумів тільки тому, що Григоренко став зв’язковим, виконувати його вказівки і організовувати зустрічі не було особливо важкою роботою.

Невдалий похід до партизанів остаточно надломив Григоренка. Його душу, як іржа, почав роз’їдати страх. Він старанно приховував його, але не міг приховати роздратування і озлобленості. Він підозрював, що Шрагін навмисно зволікає з його влаштуванням. «Випробовує мене на злом», — казав він товаришам. Тим часом Шрагін робив усе, щоб убезпечити його від біди…

Перебувши ніч у підвалі в Димка, Григоренко вранці вирушив на базар. Димко відговорював його, радив нікуди не ходити і чекати звісток од Шрагіна.

— Я розвідник, а не сторож твого льоху, — визвірився Григоренко. — Піду пошукаю все-таки ту людину, яка обіцяла мені роботу.

Людина, що обіцяла йому роботу, справді існувала, але обіцянку давала ще минулого року, і з того часу Григоренко її не бачив. На базарі він і не шукав тієї людини. Не маючи останнім часом доручень од Шрагіна, він ходив на базар тільки для того, щоб показати товаришам, нібито в нього є там якісь справи і що він ще діє. Крім того, він знав, що в базарному натовпі менш примітний і перебуває у відносній безпеці.

Прийшовши на базар, Григоренко, як завжди, проштовхався до будочки свого давнього знайомого годинникаря, якого за маленький зріст усі звали Карликом. Свого часу саме Карлик дав йому кілька поквапних уроків свого ремесла. Це була дуже добра людина, і Григоренко останнім часом з цього користався: він позичав у Карлика гроші під якісь майбутні заробітки. І хоча Григоренко перед ним гороїжився і брехав про якісь свої успіхи в комерційних справах, Карлик відчував, що насправді його знайомий живе дуже погано, і кожного разу до приходу Григоренка припасав для нього харчі. Він би й притулок дав Григоренку в себе, та сам наймав куток у великій родині.