Лейтенант помітно зніяковів, розгублено глянув на гарненьку помічницю радника й повідомив майже пошепки:

— У шефа перебуває оберштурмбаннфюрер… Він щойно прибув…

Хауссер видушив з себе скрипучий горловий звук, мовчки зняв з вішалки кашкета.

В коридорі лейтенант пропустив уперед радника й опинився поруч з Оксаною.

— Ми не знайомі… Генріх Гайлер.

— Єва.

— Дуже приємно. — Гестапівець притримав Оксану за лікоть, уповільнив кроки. — Ви не нудьгуєте? Вас ніде не видно.

— А що ви можете запропонувати? — без особливої зацікавленості запитала Оксана.

— Казино, товариську вечірку…

— І ви, звичайно, відразу ж нап’єтеся там, будете приставати з освідченням у коханні.

— Що ви! Як можна? Даю слово, що буду пити стільки, скільки ви дозволите. Можу навіть зовсім не пити, жодної чарки.

— Ну, такі жертви мені не потрібні. Це було б навіть нудно. О котрій годині ви зайдете за мною? Я маю на увазі відвідання казино.

— Сьогодні? Сьогодні я не можу. Давайте завтра, о восьмій годині вечора.

— Не можу обіцяти… Я не впевнена, що завтра в мене буде бажання розважатися.

— Але сьогодні неможливо, — винувато сказав лейтенант. — Ви ж знаєте, що сталося… у нас дуже багато роботи.

Вони затримались на площадці сходів.

— Це, звичайно, відмовки чоловіків. Ви позбавляєте мене навіть товариства радника. Не розумію… Може, ви його теж запідозрюєте в причетності до вбивства? Ви мене лякаєте!

Лейтенант розсміявся.

— Ми дуже цінуємо й любимо пана радника, повірте. Для мого шефа він завжди бажаний гість. До завтра!

Гестапівець клацнув закаблуками й побіг униз по східцях, здоганяючи радника, який пішов попереду.