Марія могла б натішитися цією жахливою ніччю. Бандити старалися з усіх сил. Оксані інколи здавалося, що вона недалека від божевілля. Дівчина намагалася заритися з головою в сіно, затикала пальцями вуха. Крики були глухішими, але від цього здавалися ще жахливішими.

Нарешті все затихло, й Оксана побачила, що в вікно крізь щілини проникає світло. Ранок.

До неї прийшли годин через дві Неплюй і ще один бандерівець, якого Оксана бачила вперше. Вони схопили дівчину за руку, потягли коридором, пхнули до великої світлої кімнати з дуже брудною, затоптаною паркетною підлогою. Тут було чоловік вісім. Оксана впізнала тільки Місяця — молодого хлопця з зачесаним назад чубом, уже без ордена й медалі на френчі, й Клешню, який, осміхаючись, грався своїм канчуком.

— Хто ти така? — загорлав Місяць. — Кажи правду! Ми знаємо все про тебе.

— Поверніть пістолет, годинник, документи, знайдіть течку й відішліть мене до начальства, — твердо сказала дівчина.

— Не будь такою гострою! Я зараз через тебе електрику пропущу. Тоді будеш відповідати.

— Місяць, ви будете покарані. Попереджаю востаннє.

— Хлопці, зв’язати й покрутити машину!.. — наказав Місяць.

Клешня й ті двоє, що стояли за спиною Оксани, почали в’язати їй руки. Цього разу в’язали не за спиною, а спереду. Місяць, узявшися в боки, запитливо дивився на дівчину.

Оксана зрозуміла, що настає мить, коли їй треба викласти єдиного козиря — назвати ім’я Вепра. Вона берегла цей козир на крайній випадок, бо не мала права говорити, до кого вена приїхала з таємним дорученням. До того ж, якщо Хауссер її перехитрив, то Вепра могло й не існувати в природі.

Вона не встигла прийняти рішення. В коридорі раптом почувся шум, тупіт ніг, схвильовані голоси: «Де вона? Де вона?» Двері відчинилися, й до кімнати вдерся Марко, спітнілий, занепокоєний, з портфелем Оксани в руках, а за ним — якийсь бандерівський командир у такому ж, як і в Місяця, чепурному френчі й двоє вояків, які тягли під руки молоденьку, перелякану насмерть дівчину.

Побачивши Оксану, Марко кинувся до неї, відштовхнув бандерівців, відчайдушно закричав:

— Що ви робите, йолопи! Ви збожеволіли, хто вам дозволив її зачіпати?

— Ану не галасуй! — ступив на крок до нього спохмурнілий Місяць. — Хто це, друже Беркут?

— Друже Місяць, — поквапливо сказав командир, який прийшов разом з Марком, — ви знаєте, що ви наробили? Вепр з вас шкуру здере!

— За що? — розсердився Місяць. — Ми виконуємо наказ Вепра.

— Який був наказ?

— Не твоя справа! Я до ваших справ носа не пхаю, друже Беркут.

— Тоді якого біса твої хлопці полізли на чужу територію? То ж Сухий ліс і хутір Шершень до нашої ес-бе належать!