До кімнати впхнули зв’язаного Клешню, щедро наділяючи його стусанами й запотиличниками.

— Та не бийте! — плаксиво попросив він, втягуючи голову в плечі. — Не бийте, товариші! Я ні в чому не винен!

— Він над тобою знущався? — поквапно запитав той, з орденом і медаллю на грудях. — Скажи тільки слово, і я розстріляю цього бандита.

Оксана ледве не зітхнула від полегшення. Пронесло! А могла ж помилитися. «Свої». Як усе спритно розіграно, тільки не все продумано до кінця. Орден опинився на правому боці грудей, дуже вже швидко знайшовся ключ у Ванюші, та й сам Ванюша не бог знає який винахід, який-небудь Петька чи Трошка виглядали б переконливіше.

— Друже Місяцю, — сказала дівчина, — перестаньте корчити дурня!

— Який Місяць! вигукнув хвацький молодець. — Я — командир радянських партизанів. Кажи — хто ти?

— Товаришу командир, вона не наша, — поквапився зробити висновок «боєць», який розмовляв по-російському. — Вона бандерівка. Треба її розстріляти з цим бандитом.

— Ану ставай під стіну! Ставте їх обох!

— Клешню не треба розстрілювати, — глузливо заявила Оксана, не рухаючись з місця. — Він ще вам стане в пригоді, друже Місяць. Але вам доведеться дати йому тридцять шомполів. Це покарання він чесно заслужив. І ви, друже Місяць, очевидно, теж дещо заробите, якщо не припините свою безглузду гру. Вже двадцять років людині, йому довірили серйозну справу, а він бавиться, немов маленька дитина. Ганьба. Я повинна буду повідомити… — Оксана помітила, що її слухають напружено, розгублено, й вона, піднісши долоню до очей, щоб заслонити їх від яскравого світла ліхтариків, продовжувала: — Я вимагаю, щоб ви негайно відіслали мене до свого начальника. Але перш за все ви повинні знайти мою течку. Я попереджала ваших дурнів. І не сліпіть мені світлом очей.

Ліхтарики погасли. Декілька секунд усі мовчали, чути було тільки сопіння тих, що стояли біля дверей.

— Я вам казав, друже Місяць, це дівчисько — міцний горішок… — озвався Клешня.

— Так, — переходячи на українську мову, сказав Місяць. — Замкніть її. Вранці розберемось. Ходім, хлопці!

Двері зачинили, Оксана знову залишилася сама. Шум у коридорі не затихав. Майже безперервно було чути кроки, грюкання дверей, вигуки. Спершу Оксана не розуміла, що там відбувається й чому бандерівці без упину бігають сюди й туди. Дівчина навіть подумала, чи не старається Місяць справити враження, ніби в нього людей більше, ніж є насправді. І тільки коли пролунав відчайдушний жіночий крик: «Рятуйте, люди!» — вона зрозуміла, за що взялися бандити.

З цієї миті Оксана не могла позбутися дивного, майже містичного почуття. Їй здавалося, що в кімнаті поруч з нею перебуває ще хтось, невидимий у темряві, страшний, він жадібно й радісно прислухається до криків, ридань і стогону, що долинають сюди звідкись із глибини будинку. Це була не людина, а якась гидка істота, схожа на величезного облізлого собаку з голою смуглявою шиєю й. потворно красивим жіночим обличчям. «По коліна в крові, по трупах наших нерозумних братів…» — немов почула Оксана голос журналістки й зрозуміла, чий образ переслідує її.