Троє солдатів вдерлося до хати.

— Слухай, господарю, нам відомо, що ти переховуєш партизанів. Кажи правду! Ти — баптист, бог тебе покарає, якщо збрешеш. Однаково ми перевернемо твою господу догори дном і знайдемо.

Василь Коморка не був негідником, він був боягузом. До того ж вирішив, що хтось доніс на нього, й відмовлятися марно.

Признання господаря, що в його клуні ночує два невідомих йому мандрівники, викликало у власовців замішання, однак вони швидко зміркували, що арешт підозрілих осіб буде добрим приводом для «реквізиції». Що б вони не відібрали в баптиста, той навіть і не подумає скаржитись.

— У них є зброя?

— Що ви! Це нещасні, голодні люди.

— Знаємо тих нещасних та голодних… Ходімо. Гляди — тихо! Сполохаєш — голову відірвемо й хату спалимо. Викличеш їх і скажеш, що до сусідів поліцаї приїхали, обшук роблять. Мовляв, треба тікати.

Ігор прокинувся з тим же почуттям гіркого, непоправного лиха, яке мучило його перед сном. На подвір’ї гавкав собака. Хтось тихо заспокоював його. Дзенькнуло кільце на дроті’, й гавкання стало глухішим. Очевидно, собаку десь зачинили.

На подвір’ї були чужі люди… Ігор розбудив Пантелеймона.

— З-за нами п-прийшли… Чуєш? Т-треба тікати. Поповзли. За мною.

— Що ти? Брат Василь… Бог з тобою!..

— З-за мною, Пантелеймоне, якщо хочеш жити.

Почувся звук засува, якого відкривали. Ігор уже був у кутку біля стіни. З того боку, під стіною внизу, лежала гвинтівка. Він намацав лату, до якої були прив’язані нижні снопи солом’яної покрівлі, підпер її плечем і відірвав один кінець від крокви.

— П-паятелеймоне, до мене!

Заскрипіли двері, Ігор завмер.

— Брате! Брате Пантелеймоне! — плаксивим голосом покликав господар.

— Чого тобі, брате Василю?

— Іди сюди. Швидше. Приятеля буди.

— Ігоре, де ти?