— І без толку читали розумні публікації, раз не змогли зробити з них практичних висновків, — додала його дружина. — Здається, ми пропали. Давай прощатися.

— Тихо, заспокойся.

Що ще міг сказати дружині Ігор Свиридович? Раптом Махрик скочив на ноги й заколотив у двері. Він щось голосно доводив чеченською мовою і тільки коли знемігся й зневірився, що до нього прислухаються, прокричав російською:

— Відчиніть, ми свої! Ви не можете нас утримувати!

Проте його бунт не пройшов непоміченим — через два дні Махрика вивели з сараю, і більше полонені його тут не бачили. А ще через тиждень так само від них безслідно забрали й Тамару. Виходить, Махрик її врятував. Важко сказати, чи було це захоплення підстроєним колишнім колегою, чи так сталося зненацька. Подальші події ніби вказували на участь Махрика в їхньому викраденні, але його могли залякати й примусити це зробити. Не суди…

Нарешті прийшла черга й до Огнєвих — вночі їх перевезли в інше місце, більш пристосоване для постійного перебування, і сказали, що вони тут мешкатимуть, поки їхні рідні не заплатять викуп.

— Якщо хочете скоріше опинитися вдома, напишіть листа своєму відомому родичу, нехай виймає гроші з гамана, — порадили їм.

— Нам нікому писати, — сказав Ігор Свиридович, зробивши вигляд, що не звернув уваги на слова про відомого родича чи не зрозумів їх.

— Ну, дивись, — штовхнув його ногою бойовик, що всіма повадками скидався на талановитого онука якогось гестапівця. — Ми почекаємо, поки ти дозрієш.

— Що з нами буде? — пролепетала Любов Петрівна, щоб відволікти бандита від чоловіка, а чоловіка — від бажання дати нахабнику здачі.

— А що буває, коли не в коня корм? — гигикнув бойовик. — Чи ви гадаєте, що потрапили на курорт і вас тут годуватимуть за рахунок профспілки, до якої ви внесок зробити не бажаєте? То як, чекатимете з моря погоди?

— Ми пометикуємо, — пообіцяв Ігор Свиридович.

Кажуть, що з будь-яким нещастям важко тільки першу ніч переночувати, а потім воно вже здається й не нещастям зовсім, а неприємністю. Може, й так, але Ігорю Свиридовичу дуже не хотілося розлучатися з дружиною ні за життя, ні за смерті.

— Треба втікати, — сказав якось він. — Трохи потягти час, приспати їхню пильність і втікати.

— Куди? Ми ж так далеко заїхали від своїх!

— Щось винайдемо.

Дні тяглися монотонно й довго. Їх утримували без світла й прогулянок, гірше за в’язнів, але десь в наземній споруді, бо в приміщенні відчувався потік свіжого повітря. Нарешті знову разом з черговим, котрий приносив їжу, до них зайшов чоловік з повноваженнями переговірника чи інформатора.