— Ще одні тетері живуть ніби за радянських часів, не відчувають небезпеки, — сказав Ігор Свиридович, маючи на увазі, що й вони з дружиною так само проявили нерозважливість.

— А може, вони вже тут сягнули далі за перебудову, — припустила його дружина. — Просто впевнені, що правлять світом, і нікого не бояться.

— Нічого, хтось користується нашим добром, а ми попробуємо скористатися їхнім. Давай? — запропонував Ігор Свиридович.

— Не заперечую.

Відпочивальники якраз купалися в невеликій водоймі, видно, освіжалися перед обідом, бо на морогу біля їхніх наметів була розстелена скатертина з виставленими на ній наїдками. Осторонь тліли чорні головешки згорілого багаття, а над ним в казанку доходило до готовності тушковане м’ясо. Віддалік, під деревами, стояв бувалий радянський позашляховик з брезентовим верхом — УАЗ, а по-народному «бобик». План виробили миттєво.

— Ти береш їжу і підповзаєш до «бобика», а я тим часом впораюсь з замком запалення, — розпорядився Ігор Свиридович. УАЗ стояв на пригірку, а дорога вела вниз, тому заводити машину, щоб зрушити з місця, не вимагалося — достатньо було зняти її з гальм і дати котитися вільно. Це сприяло тому, що пропажу машини господарі помітили не зразу, а лише тоді, коли після холодних закусок справа дійшла до гарячого наїдка. Тоді й жінки загалділи, що й овочів на столі виявилося замало, й частина хліба кудись поділась, і нерозкриті консерви пропали.

А тим часом Ігор Свиридович і Любов Петрівна вже на повній швидкості неслися подалі від цього місця. Вони на ходу гамували голод і розмірковували, куди краще їхати. Їхні карти пропали разом з «Волгою», тому покладалися тільки на свою пам’ять.

— Треба повертати на схід і виїжджати до Каспію, може, вдасться добратися до Махачкали, — говорив Ігор Свиридович. — А звідти якось і додому доберемося — там є аеропорт, куди прибувають літаки з нашими екіпажами.

— Шукатимуть нас…

— Проїдемо, скільки вдасться. От гади, — розсердився Ігор Свиридович, — таку гарну техніку розкрадають, — і він вдарив долонями по бублику керма. — Ця машина офіційно знаходиться на озброєнні військових сил, а вони на пікнік нею їздять.

— Треба вчасно кидати машину і пробиратися пішки. А може, нам люди допоможуть?

— Може…

6

Вони їхали години дві по бездоріжжю і майже безлюдними місцями — в усякому разі, якщо тут десь хтось і був, то на них уваги не звертав. Та ось почали з’являтися житлові будівлі, відчувалося наближення досить великого для цих країв поселення.

— Виходимо! — Ігор Свиридович акуратно залишив машину під розлогими кущами ліщини. — Нехай забирають цілу й непошкоджену. Прихопи їжу й аптечку! — крикнув до дружини.