— Ну що, надумали написати до рідних? — гаркнув він, агресивно цівкнувши слиною вбік.

— А ви хіба самі до них не зверталися? — запитав Ігор Свиридович.

— Ні, але можемо й самі звернутися, тільки в такому разі доведеться комусь з вас відтяти голову й повезти на впізнання, інакше нам не повірять. Скоріше це будете ви, мадам.

— Я напишу! — вигукнув Ігор Свиридович. — Тільки за однієї умови.

— Он як! І що це за умова?

— Ви повинні щодня виводити нас на прогулянку. У нас уже ноги атрофуються від нерухомості.

— Гаразд.

— Тільки я напишу не тому, кого ви мали на увазі. Той чоловік не заможний. У мене є по-справжньому забезпечений родич, — Ігор Свиридович швидко черкнув цидулку вигаданій особі. — Доведеться вам їхати в Якутію, — сказав він, передаючи записку. — Зате, самі розумієте, там алмази й таке інше. Він не відмовиться.

Цей хід спрацював. Наступного дня їм дозволили недовго погуляти навколо в’язниці. Це теж був невеликий сарай, але вже не з дощок, як попередній, а з якогось міцнішого матеріалу, схожого на піщаник чи ракушняк. Його стіни з обох боків були обмазані рудою глиною, як в мазанці. Неподалік виднілося ще декілька таких споруд, а далі стояли повноцінні будинки. Схоже, там були влаштовані приміщення для вартових, кухня, склади й гаражі. Коротше, це був такий собі невеликий табір для утримання заручників. Між спорудами для в’язнів і домами для бойовиків лежав плац з рівним, добре утрамбованим ґрунтом, на якому були встановлені примітивні спортивні знаряддя.

А далі розстелялася неторкана природа, характерна для цих місць — гірські нагромадження перемежовувалися галявинами з буйною рослинністю.

Після прогулянки Ігор Свиридович повеселішав. Він показав дружині свою знахідку — щось на зразок зламаного ножового полотна без держака.

— Є чим робити підкоп, — сказав він.

— Тут ґрунт кам’яний, і потім нам ніде сховати видовбану з нього землю. Може, краще вийняти декілька каменюк? — припустила Любов Петрівна. — Раз тут стіни обмазані глиною, то й кладка може бути зроблена на глиняному розчині.

— Побачимо, — вирішив проаналізувати всі можливості Ігор Свиридович.

Тепер заручники демонстрували гарний настрій, підкреслюючи, що не мають сумніву в скорому визволенні через викуп. Вони навіть жартували одне з одним і зачіпали вартових, що супроводжували їх на прогулянках.

А через тиждень їхній план втечі вдався. Вони не пішли в людні місця, а пробиралися до поселень, віддалених від Шатою, малопомітними стежинами. Декілька днів крутилися на одному місці і харчувалися ягодами, корінцями, сирими грибами. Та ось набрели на цілком мирну групу людей, які просто відпочивали на природі.