— Ми вчителі, — промекав хтось із пасажирів УАЗу. — Ми працюємо в місцевій школі.

— Не вірте їм! — кричала Любов Петрівна. — Це не має значення. Старий теж працює в державному закладі, він лісничий. Але ж бандит!

— Тримати їх на мушці до подальшого розпорядження, — віддав наказ капітан ГРУ, і почав викликати на зв’язок оперативного офіцера військової бази.

Між тими, кого зараз затримали, виник ледве помітний незрозумілий рух.

— У них бомба! — зрозуміла Любов Петрівна і з цими словами піднялася з землі. Вона підбігла до свого чоловіка, що стояв над ними з автоматом напоготові, відштовхнула його далі від небезпеки, вихопила з його рук автомат і дала чергу по затриманих. А слідом за тим пролунав потужний вибух, і вибуховою хвилею її відкинуло на узбіччя.

Шестеро чеченців перетворилися на трупи, зрештою вони самі цього прагли, намагаючись підірватися. А Любов Петрівна вдарилася спиною об валун і втратила свідомість. Вона повільно сповзла на землю і зів’ялою квіткою вклалася під каменюкою.

— Що ви наробили! — кричав капітан ГРУ, і від цього крику вона отямилася.

— Який зараз рік? — запитала вона у нього тихим шелестом, докірливо дивлячись з-під повік.

— А що? — капітан здивувався. — Дві тисячі перший.

— П’ятнадцять років… Довгих п’ятнадцять років оці нелюді утримували нас в підземеллі! А ви тепер запитуєте, що я наробила. Я віддала борг за відібрану молодість, за зруйноване здоров’я, за наругу над нашими душами. Ось що я зробила.

«А тепер порядних людей, фактично непричетних до інциденту, судять за вбивство оцих кровопивців, яких ворожа преса називає мирними жителями. Знайшли мирних жителів! — думав Ігор Свиридович. — За що їм така напасть? І ці підсудні не можуть сказати, що використовували в своїх операціях добровольців зі звільнених рабів і з місцевого населення, бо не використовували, а так трапилося. Зрештою, вони не хочуть поглиблювати конфлікти між обивателями, які знаходяться по різні боки барикад. Хлопці, як вам допомогти?». І він заридав.

Він вже не згадував, що ще впродовж трьох років разом з своїми товаришами по нещастю знаходився поряд з тією групою військовослужбовців, своїх рятувальників, пересувався за ними по місцях виконання спецоперацій і, коли виникала необхідність, виконував усю «чорну роботу». Такою була його вдяка за визволення і його війна проти підлих рабовласників, бандитів і найманців іноземних загарбників. Адже він був анонімом, що з нього взяти? А на війні як на війні — завжди трапляються ситуації, де закони мирного часу безсилі зупинити зло і треба давати адекватну відсіч іноземним лазутчикам і своїм зрадникам на їхні терористичні дії. Хтось має взяти на себе сміливість це робити.