— А, знаю: в одному з цих будинків розташовується МІД Росії, — тримав марку Ігор Свиридович, радіючи, що впізнає знайомі абриси, — в другому — готель «Ленінградський», далі, здається, готель «Україна» і… забув.

— Ну і не напружуйтеся, — заспокоїла його Тетяна. — Давайте руку, ми приїхали.

— Кривдно. Хочеться пам’ятати такі речі, а ти мене вже зовсім в утиль списала, — бурчав Ігор Свиридович, видобуваючись з машини. — Я ж іще загалом молодий чоловік.

— Пробачте, тоді запам’ятовуйте: МДУ, адміністративно-житловий комплекс на площі Красних Воріт, житловий будинок на Котельниківській набережній і оцей наш будинок.

— Наш? — перепитав Ігор Свиридович.

— Так, наш.

— Я вже нічому не дивуюсь, — сказав він, розправляючи плечі після сидіння в тісному салоні авто. — Коли чудеса закінчаться, попередиш мене. Гаразд?

— Не закінчаться, — пообіцяла Тетяна, розуміючи, що цей чоловік відчуває ніяковість за гарні умови, які вона йому забезпечила; не розуміє, звідки в неї взялися такі можливості, а розпитувати йому незручно. — Звикайте, тепер для вас це буде нормою.

Ліфт зупинився на потрібному поверсі, тримаючи Ігоря Свиридовича під руку, Тетяна підвела його до квартири.

— Ну, дзвоніть, — запропонувала йому урочисто.

— І що буде? — запитав Ігор Свиридович, не розуміючи, якої несподіванки ще чекати.

— Нічого, нам просто відкриють. Звикайте до самостійності в звичайних побутових діях.

Їм відкрила жінка поважного віку, і Ігор Свиридович зрозумів, що це хатня робітниця, тому привітався, слухняно віддав їй свій верхній одяг і пройшов за Тетяною в одну з кімнат.

— Це ваша кімната, відпочивайте, — ніби вони знаходяться в Славгороді, сказала Тетяна. — Бачите, тут є простора лоджія, але я вам не раджу виходити на неї. Холодно і взагалі у вас може запаморочитися голова. А ось телевізор і шафа з книгами. Можете подрімати на дивані. Я зараз скажу Вірі Олександрівні, щоб вона постелила тут. Вечеря о шостій. Що вам приготувати?

— Зовсім не те, що було на нашому хуторі, правда? — пожартував Ігор Свиридович, показуючи навколо себе. А потім додав серйозніше: — Таню, дитино, — при цьому у нього зволожніли очі. — Які в мене можуть бути побажання? Роби все як знаєш, а я поволі приходитиму до тями. Спасибі за все. Але для чого ти зняла таку дорогу квартиру?

— Заспокойтеся, це квартира моєї подруги, вона нам нічого не коштує. І ви розташовуйтеся, як вдома, без оглядки на будь-кого і будь-що.

На вечерю Тетяна приготувала печені шампіньйони з приправою зі смаженої цибулі з морквою і голубці з м’ясом і рисом в томатному соусі. Алкогольних напоїв не було — вона їх не визнавала за корисні, тим більше після такого тяжкого лікування, яке обом довелось перенести. А після їжі запропонувала насолоджуватися звичайними соками, тільки високого ґатунку. Знайти теми для розмови вдалося не зразу, адже старі, пов’язані з лікарняними клопотами, — відійшли. А говорити про повернення додому було нечемно, бо з боку Ігоря Свиридовича це б виглядало примітивною невдячністю, а з боку Тетяни — бажанням скоріше спекатися підопічного. Тому перекидалися репліками про те, що бачили на екрані телевізора, обговорювали новини, і почувалися дещо напружено. Обоє чудово розуміли, що Ігор Свиридович має безліч запитань до Тетяни, які йому дозволялося задати по праву присутності поряд неї. І відповіді на них вона могла б дати більш-менш розгорнуті, бо він завжди був надзвичайно делікатним у виявленні цікавості, а Тетяна — шанобливою у ставленні до нього, і ніколи не відмахувалася пустими побрехеньками.