А у великій білосніжній палаті на одинокому ліжку, застеленому м'якою зеленкуватою ковдрою, лежала Яринка. Обличчя її змінилося, стало старішим. Тіні лягли під очима. Тонкі зморшки окреслили рот.

Дівчина лежала так тихо, що інколи здавалося, ніби вона навіть не дихає. Та проте губи час від часу ворушилися, і тоді чулося тихе гарячкове шепотіння:

— Сонце… сонце… дивіться, сонце…

Висока сива лікарка заходила часто, мацала пульс і чоло, хитала головою і тихо виходила.

І пізно вночі, коли ніхто вже навіть і не сподівався, Яринка опритомніла. Вона глянула навколо себе, ніби шукаючи когось, і несподівано сказала:

— Сонце.

Потім побачила сиву лікарку, сестру біля свого ліжка і дуже тихо промовила:

— Негайно викличте Ганну.

Лікарка спробувала заперечити.

— Мені страшно болить голова. Навіть ви не знаєте, чи я буду жити. Покличте Ганну.

Яринка говорила ці слова настільки спокійно, твердо і впевнено, що лікарка заперечувати не наважувалася. Вона повернулася і тихо вийшла. Вона, звичайно, не зробила б так, але Яринка майже точно визначила своє становище — цілком можливо, що це дійсно останні хвилини притомності.

І ті кілька хвилин, які минули, доки Ганна, переодягнута в білий халат, з'явилася перед ліжком, дівчина думала тільки про те, як би витримати і не знепритомніти. Ця думка була пекучою, і від напруження голова боліла ще гірше.

Але Ганна з'явилася біля ліжка, з'явилася, не кажучи жодного слова, тільки вдивляючись, напружено вдивляючись у дороге обличчя подруги.

— Ганно, — гарячково зашепотіла дівчина, — воно вибухає від сонця, від сонячного променя… Я сама це все бачила, Ганно…

Їй здалося, ніби Ганна хитнулась і відійшла кудись далі. Дівчина хотіла покликати її і відчула, що вже не може. Несподівано хитнулася і обернулась стеля. Потім настала темрява.

РОЗДІЛ СОРОКОВИЙ

РОЗДІЛ СОРОКОВИЙ

Бабине літо пливе над садом. На пожовкле листя кленів і каштанів падає золоте проміння сонця. Тепла мла застилає небо, і сонце котиться у висоті, ліниве, туманне.