Крайнєв довго сидів нерухомо у своєму кріслі після того, як зник за дверима Валенс. Він дивився крізь вікно на червневе небо; воно було спокійним, глибоким, мирним. Але в цьому небі кожну мить могли з'явитися бомбардувальники німців, і Крайнєв уявив це собі так яскраво, що навіть очі мимоволі міцно закрилися.

В ці хвилини особливу відповідальність на собі відчув Юрій Крайнєв. Не можна сказати, щоб раніше він не готувався до війни. Швидше навпаки — все життя його було присвячене саме цій підготовці. Літаки його призначалися саме для війни, а вся робота його присвячувалася тільки їм.

Але коли війна стала вже не майбутнім, а реальністю, то виявилося, що зроблено зовсім не так багато, як хотілося б. Робота над крейсером була безперечним успіхом. Сьогодні його крейсери вже, мабуть, пішли в бій, але зараз треба думати про досконаліші машини. Конструктори в Радянському Союзі створили дуже добрі типи швидкісних винищувачів, здатних перемагати найкращі німецькі зразки, але спокою ця думка не приносила. Може, навіть варто на якийсь час припинити проектування і всякі дослідні роботи, а самому сісти на літак і змагатися з ворогом? Проте цю думку Крайнєв відкинув дуже швидко — сила його не в цьому. Він мусить винайти машини абсолютно надійні для льотчика, грізні в бою, могутньо озброєні. В цьому його сила, його покликання. Значить, тепер працювати, працювати без сну і відпочинку, працювати з повним напруженням усіх сил, аж поки не злетять в небо нові літаки Юрія Крайнєва.

Задзвонив телефон. Крайнєв схопив трубку. Говорив Валенс. Треба було негайно іти в інститут. Крайнєв зітхнув з полегшенням. Голос Адама Олександровича був, як завжди, спокійний, ніби і не почалася війна, ніби не могли кожну мить з'явитися в небі ворожі літаки.

Крайнєв заспішив. Хотілося швидше поговорити з Валенсом, все узнати, зрозуміти, як тепер треба жити, працювати, точно знайти своє місце в цій великій війні.

Було вже біля дванадцятої, коли Крайнєв зайшов у кабінет директора інституту. Він мимохіть сковзнув поглядом по обличчю Валенса, намагаючись знайти сліди хвилювань, але нічого не помітив — може, тільки уважнішим став погляд директора.

— Сідай, — запросив Валенс, настроюючи приймача. — Зараз будемо слухати урядове повідомлення.

Крайнєву від хвилювання захопило подих. Тепер усі думки його полонило чекання.

За півгодини війна стала перед очима у всьому її велетенському обсязі і значенні. Крайнєв уже міг вільно думати і розраховувати. Це війна не на один місяць, і йому самому і всім друзям його доведеться тут чимало попрацювати.