Крайнєв і його друзі одного ясного ранку висадилися з вагонів у маленькому місті за Уралом, де панувала така тиша, ніби ніколи на світі не було і не могло бути ніякої війни. Будиночки в місті вражали незвичне око, були вони дерев'яні, побудовані за старим уральським зразком, оздоблені дерев'яними візерунками. Але біля околиці міста височів завод, створений тут незадовго до війни, і поруч нього здіймалися в небо високі корпуси. Це була ніби наочна ілюстрація до того, як готувала партія країну, і весь народ, і господарство його до цієї неминучої сутички.

Крайнєв швидко познайомився з заводом, з його директором, навіть з робітниками. Його всюди зустрічали привітно, але трохи насторожено. Директор побоювався, що Крайнєв вимагатиме для свого інституту надто багато площі, і мав чимало підстав для того. І може, все не обійшлося б так гладко, коли б не прибув Валенс. Він привіз останні матеріали і обладнання інституту, а також нові завдання. Він тримався так, ніби переїзд інституту на тисячі кілометрів був звичайнісіньким і давно передбаченим.

Правда, у хороших умовах опинився тільки інститут, його лабораторії та експериментальні майстерні. Співробітникам доводилося скрутніше. Маленьке місто не могло вмістити всіх людей, які щодня з'являлися на його вокзалі, і тому доводилося тіснитися, як ніколи. Проте ці незручності не могли похитнути бажання,/ю роботи, і весь колектив жив тільки одним — швидше знову розпочати експерименти над реактивними літаками.

Ганні Ланко вдалося вивезти з собою всю свою лабораторію, з усім обладнанням. Компресор, на конструкцію якого стільки часу витратив Король, теж було перевезено, і, мабуть, чи не першим помислом Ганни, раніше власного влаштування, раніше думки про їжу і житло, була вимога, щоб встановили його негайно.

А для Марним Токової несподівано вішала зовсім відмінна від усіх останніх співробітників інституту робота. Зразу ж, тільки-но вивантажилися, прийшла телеграма від Соколової. Директор заводу просила негайно послати когось із інженерів до неї розібратися з цілою купою інститутських креслень, які лежали на заводі. Треба було визначити, які з них важливі і підлягають евакуації, а які можна знищити. Кому ж було їхати, як не Марині? Вона швидко зібралася, попрощалася з Крайнєвим і Валенсом і вирушила знову на Україну, де вже йшли бої недалеко від Києва.

Чим ближче під'їздила Марина до заводу, тим тривожнішими ставали вагонні чутки і розмови. Говорили, ніби вже німці прорвалися до самісінького Києва, ніби вже оточили місто і навіть перейшли Дніпро. Говорили, що німці рвуться до Москви. Від усіх цих розмов і чуток, які не можна було ні перевірити, ні заперечити, бо у вагонах ніхто нічого не знав, тільки боліла голова і тривога облягала серце.